Розділ 66. Повернення з безодні

Проходив ще один день. Батумі зустрічав ранок пряним запахом моря і свіжої кави. Амиран, уже звичний до нової ролі простого працівника, зосереджено дивився у вікно маршрутки. Поруч сидів Шахед, друг і той, хто став йому братом після катастрофи.

— Ти готовий? — запитав Шахед, ледь помітно торкнувшись його ліктя.

Амиран мовчки кивнув.

— Він дуже сильний спеціаліст, — продовжив Шахед. — Йому довіряють навіть ті, хто не довіряє самому собі.

Коли вони зайшли до кабінету, у просторому, але стриманому офісі їх зустрів високий чоловік років сорока п’яти з гострими рисами обличчя, глибоким поглядом і спокійною усмішкою. Він простягнув руку:

— Доктор Темур Квірквелія. Нейропсихолог, травмотерапевт. Ви — Гоча?

Амиран кивнув.

— Насправді… я не знаю, хто я, — тихо додав.

— Що ж… — сказав Темур, — тоді ми спробуємо це з’ясувати. Присідайте.

У кабінеті панувала тиша. Лише тьмяне світло, зручне крісло і спокійний голос лікаря.

— Розкажіть мені все, що пам’ятаєте після катастрофи.

Амиран розповів: про гори, біль, темряву, полум’я… і про порожнечу. Про чоловіка на ім’я Бичико, що врятував його. Про ім’я "Гоча", яке йому дали. І про сни. Обличчя, голоси… уламки життя, яке ніби було його, але зникло.

Доктор Квірквелія уважно слухав, іноді щось занотовував.

— Ваша ситуація нелегка, — нарешті сказав він. — Але вона не безнадійна. Іноді мозок блокує спогади, щоб зберегти вас. Але глибоко всередині — вони живі. Ми можемо спробувати метод гіпнотичної регресії. Це безпечно, але процес може бути болісним. Вам доведеться зануритися у саму глибину.

Амиран ковтнув слину. Йому було страшно. Але ще більше — страшно жити в порожнечі.

— Коли ми почнемо?

— Завтра. І пам’ятайте: ви не самі. Ми пройдемо цей шлях разом.
Наступного дня.

Світло в кабінеті доктора Темура Квірквелія було приглушеним. Тиша — глибока й обволікаюча. М’яке шкіряне крісло обіймало тіло Амирана — зручно, тепло. Поруч, у тіні, сидів лікар. Його голос звучав м’яко, спокійно, наче заколисував.

— Дихай повільно… Спокійно… Усе добре, — казав він. — Закрий очі. Ти у безпечному місці. Тебе нічого не загрожує.

Амиран слухав, і щось у ньому почало відпускати. Плечі розслабились. Подих став глибшим. Його свідомість повільно занурювалася в напівтемряву розуму, де колись жили спогади.

— Тепер уяви, що ти стоїш перед великими дверима. Вони старі, трохи пошарпані, але за ними — твоє минуле. Коли я скажу — ти відкриєш їх.

Тиша.

— Відкрий.

Амиран внутрішнім зором натиснув ручку — і двері повільно рипнулися.

Спочатку — морок.

Потім…

Крик двигуна. Металевий гул. Хитання.

Амиран здригнувся, його долоні стиснули підлокітники.

— Спокійно… все добре… Ти в безпеці. Це лише спогади, — прошепотів Темур.

Перед очима Амирана — спалах. Усередині літака. Лиця. Літній пілот у навушниках. Жінка в формі стюардеси… і він сам — у чорному костюмі, з годинником на руці.

"Я летів... кудись… когось шукав…"

— Що ти відчуваєш? — запитав Темур.

— Напруга… я поспішав… дуже важливо… хтось чекав… — відповідав Амиран майже уві сні.

І знову спалах.

Люди. Багато людей. Сцена в офісі. Амиран — у кабінеті. Він кричить на когось. Папери. Печатки. Гроші. Долари. Контракти.

— У тебе була влада? Бізнес?

— Так… я керував… всі слухались… хтось був мені зрадником…

Постать. Знайома. Вано.

На мить Амиран затремтів. Його серце калатало.

— Вано… — прошепотів.

— Хто це?

— Друг… ні… зрадник? Він щось зробив… я не пам’ятаю…

Темур занотував. Потім м’яко продовжив:

— Занурся глибше. Згадай… кого ти шукав?

Тиша.

І знову… обриси жіночої фігури вдалині. Довге волосся. Але обличчя — в тумані.

— Я… не бачу її обличчя…

— Як ти себе відчуваєш поруч з нею?

— Спокійно… тепло… ніби я вдома… але… я її втратив.

Сльоза скотилася по щоках Амирана.

— Ти згадаєш її. Все ще попереду, — м’яко сказав Темур.

— Я хочу її знайти… — ледь чутно прошепотів Амиран. — Вона — частина мене… але я не знаю, хто вона…

— Добре. Сьогодні на цьому досить. Ти зробив перший крок.

Доктор легенько торкнувся його плеча.

— Тепер — прокинься. На рахунок три. Один… два… три…

Амиран розплющив очі. Погляд — каламутний, але в глибині вже блимала іскра.

— Я щось бачив… це було моє життя… я був не тим, ким себе зараз вважаю.

Темур усміхнувся.

— Ти почав повертати себе. І ми продовжимо завтра.