Розділ 64. Обличчя зі снів

Вулиця була майже порожньою, лише десь у віддаленні шуміла техніка й гупали молоти. Софі, стискаючи ремінець сумки, поспішала додому після вечірньої зміни. Її ноги самі звернули на іншу вулицю — ту, що йшла повз будівництво.

Гамір, чоловічий сміх, гуркіт металу.

Вона не хотіла ні на кого дивитися, та раптом її погляд сам зупинився на високому чоловікові в робочій формі. Він стояв спиною до неї, щось ніс у руках. Шрами на руках, постава, рухи — в грудях у Софі щось стислося. Її серце загупало так голосно, що, здавалося, його чують усі навколо.

"Це він… ні, цього не може бути…"

Вона застигла на мить, ніби серце просило підійти ближче. Але розум відштовхував:

> — Скільки ще разів тобі здаватиметься, що це Амиран? Він мертвий, прийми це…

Софі опустила голову, вдихнула і пішла далі швидким кроком.

Але в ту ж мить, ніби тінь від серця передалась на інше серце — Амиран, втиравши піт з чола, раптом завмер. Його очі ковзнули вбік. І там… жінка, яка йшла геть. Її фігура здавалася знайомою до болю. Рухи. Довге волосся, що спадало хвилею на спину. Навіть хода.

"Хто вона?.."

Його груди стиснулися. Він відчув це, як спалах. Як рана, що ще не загоїлася, раптом нагадала про себе. В голові пронісся відлуння її голосу — ще нечітке, ще невиразне, як відгомін сну, що вислизає на світанку.

Він хотів крикнути, але вуста не слухались. Хотів побігти за нею — але щось спинило. Може, страх. Може, сумнів.

— Гоча, ти чого? — підійшов Шахед. — Все гаразд?

Амиран повільно похитав головою. Його очі були прикуті до порожньої вулиці.

— Я… я здається бачив її…

— Кого?

— Я не знаю… Але щось всередині каже — я маю її знайти.