Розділ 63.Чоловік без минулого

Вже понад пів року Амиран, тепер знаний як Гоча, працював на будівництві на околиці Батумі. Робота була тяжка — спина боліла щодня, пальці зранку не слухались, а старі опіки на тілі часом розривалися пекучим болем. Але він не скаржився. Він мав дах над головою, мав теплу їжу — і головне, мав змогу бути корисним.

> "Я не можу бути тягарем. Я маю віддячити за порятунок," — повторював сам собі, піднімаючи мішок цементу чи залазячи на риштування.

Серед десятків робітників був один, хто став для нього ближчим, ніж інші — Шахед, кремезний чоловік із Туреччини, з веселим характером і мудрими очима.

Одного вечора, коли їх зміна закінчилася, і вони сиділи на мішках під будівельним вагончиком, Шахед вручив Амирану пляшку води й промовив:

— Ти ніколи не розповідав, звідки ти.
— Бо… я не знаю, — відвернувся Амиран. — Я… не пам’ятаю свого імені. Хто я… ким був до цього всього…

Шахед мовчав. Потім обережно перепитав:

— У тебе — амнезія?

Амиран кивнув.

— Я вижив ,можливо,в авіакатастрофі…
— Ти не звертався в поліцію?
— А що я скажу? Без імені, без доказів, без обличчя… Та й… я сам не певен, що хочу знати все. Бо… — він затнувся, — бо що, як там на мене ніхто не чекає?

Шахед мовчки поклав йому руку на плече.

— Хтось чекає. Я впевнений. Просто доля ще не звела вас знову.

Амиран глянув у небо. У грудях закололо. І знов — той образ… Жінка… її очі… Її голос…

Але як тільки він намагався згадати більше — тінь накривала думки, наче хтось виривав спогади силою.

Шахед дивився на Амирана, що сидів мовчки, втупившись у порожню кружку з-під води.

— Слухай, брате… — обережно почав Шахед. — У мене є знайомий лікар. Не просто терапевт, а нейропсихолог. Старий, мудрий чоловік. Йому вдалось допомогти кільком людям, які після травм повертали пам’ять.

Амиран скоса глянув на нього.

— І що, ти думаєш, він зможе відкрити мені голову — і там усе як на долоні?

— Ні, — посміхнувся Шахед. — Але це шанс. І, чесно кажучи, мені здається, ти боїшся правди. Ти хочеш знати, хто ти, але водночас… боїшся, що тобі не сподобається відповідь.

Амиран мовчав. У серці стискалося щось незрозуміле. Боязнь. Невідомість. І… біль.

— Я... — він провів рукою по щоках, де шрами давно стали частиною. — А якщо я в минулому був чудовиськом? Якщо я… когось зрадив? Вбив?

— А якщо ти був кимось, хто когось сильно кохав? І тебе шукають, чекають?

Амиран опустив очі. І знову — те лице… ледь розмитий жіночий образ… голос… Щось, що боліло глибше за все.

— Я не знаю, Шахед. Я просто не знаю…

Шахед поклав руку йому на плече:

— Тоді дай собі шанс. Я зателефоную лікарю. Ми підемо разом.

Амиран не відповів, але в очах його з’явився вогник. Малесенький. Але живий.