Розділ 62. Тіло пам’ятає, серце мовчить

Минуло пів року, відколи Махра привезла Бичико й Гочу до себе в Батумі. Життя стало трохи стабільнішим — хоча тиша іноді була гіршою за біль.

Амиран — чи то пак Гоча, як його усі тепер знали — кожного дня ходив на будівництво. Працював важко, мовчки. Його руки стали шершаві від бетону, тіло — ще більш загартованим. Шрами не зникли. Деякі — зовні, більшість — усередині.

Увечері він повертався в квартиру, де на нього завжди чекала Махра з гарячою вечерею й новою надією в очах. Але він лиш кивав, чемно дякував і йшов до своєї кімнати.

Він не міг прийняти її погляд — надто теплий, надто вимогливий.

Він нічого не пам’ятав. Але глибоко в грудях щось кричало йому:
“Ти вже когось любив. Не зрадь.”

---

Розмова, що нічого не змінила

Одного вечора, коли Бичико пішов до знайомих, Махра подала вечерю й сіла поруч. Її очі палахкотіли нетерпінням.

— Гоча, — прошепотіла вона. — Минуло вже стільки часу. Ти тут, ти в безпеці. Ти знаєш, я поряд… Я піклуюсь про тебе…

Він мовчав, ковтаючи ложку супу.

— Ти ніколи не думав, що можна почати все з чистого аркуша? Ми з тобою… можемо бути разом. Ти подобаєшся мені… дуже.

Він поклав ложку, подивився прямо в її очі.

— Махра… Я вдячний тобі. Але я не можу. Я не знаю, хто я. Але я знаю, що в моєму серці є інша жінка. Може, я навіть не згадаю її… Але я відчуваю її всім тілом. Я належу їй. Не тобі.

---

Образа

Махра зблідла. Потім почервоніла.

— А може, вона покинула тебе? Може, вона навіть не шукає? А ти тут як дурень мучишся, поки вона… з іншим?!

— Можливо, — спокійно відповів Амиран. — Але я не можу бути з кимось іншим, поки не дізнаюсь правду.

Махра різко підвелася й вийшла з кухні, голосно грюкнувши дверима.

---

Він залишився сам.
Перед ним стояла холодна тарілка супу.
За вікном гуділи машини.
А в його голові знову промайнуло: довге волосся, очі, що дивляться крізь душу, і голос, якого він не міг згадати… але знав, що любив.