Розділ 61. Порожнеча всередині

Софі стояла біля вікна кухні, тримаючи в руках чашку чорної кави. Сонце вже піднімалося над Батумі, прокидався шум міста, хтось поспішав на роботу, хтось просто йшов далі — як і вона.

Вона зробила ковток і поставила чашку в раковину. Жити в Анни і Бердо було затишно, по-домашньому. Вони прийняли її як рідну, дбали, не ставили зайвих питань. Але Софі не могла дозволити собі бути тягарем.

Вона влаштувалася офіціанткою у невеличке кафе неподалік від дому.

— Навіщо ти це робиш? — запитувала Анна, коли вперше дізналася. — Тобі ще треба лікувати душу, а не подавати каву!

— Я не можу… — тільки й відповідала Софі. — Я маю відчути, що ще щось варта. Інакше… я розсиплюсь.

---

У кафе вона працювала тихо, майже непомітно. Її поважали за спокій і акуратність. Власниця — літня жінка на ім’я Ніно — не ставила зайвих запитань. Просто дивилася на Софі з сумом у очах, ніби бачила її біль.

---

Спроби дізнатись правду

Софі кілька разів ходила до  відділку поліції. Вона просила, благала, хоч якусь деталь, хоч натяк, хоч відповідь:

— Будь ласка… Я лише хочу знати правду про катастрофу. Можливо, хтось вижив? Ви ж не знайшли всіх тіл…

Але щоразу чула одне й те ж:

— Слідство ще триває. Доступ до справи закритий. Інформація засекречена.

Софі виходила з відділку з каменем у грудях, опустивши плечі, але з надією, яка все ще тліла.

---

Тиша, що крає душу

Вона часто просиналась серед ночі, згадуючи сни — обірвані уривки, які пахли димом і вітром, і голос… Чоловічий голос, що кликав її на ім’я. Але що більше вона намагалася згадати — то більше забувала.

Анна щоразу знаходила її на кухні, загорнуту в плед, з порожніми очима, в яких ще жевріла віра.

— Софі, — обережно говорила вона, сідаючи поруч. — Ти маєш жити.

— А як жити, якщо десь там… можливо, він дихає… і не знає, що я чекаю його?

---

Софі працювала, мовчала, дихала — але всередині нею жила лише одна думка: Амиран. І хоча вона змушувала себе рухатися далі, частина її серця залишалася в горах, де, можливо, ще бився пульс її коханого.