Розділ 59. Попіл і тиша

Ніч відступила, лишивши по собі запах гару й згарища. Будинок Бичико згорів ущент. На місці, де ще вчора було їхнє затишне укриття, тепер лежала чорна купа попелу та обвуглених колод.

Амиран стояв мовчки. Дим ще стелився землею, і його лице — обпалене, зі шрамами — здавалося ще суворішим. Очі були настороженими. В голові крутилася лише одна думка:

> Це не випадковість. Це був підпал. Хтось хотів, щоб ми згоріли живцем.

— Це... не піч... — прошепотів Бичико, тримаючись за серце. — Не самозаймання… Я відчув запах бензину ще до того, як почало палати...

— Я теж, — стиха сказав Амиран. — Це було навмисно.

Та він не міг згадати хто. Не було жодного образу, жодної конкретної підозри. Лише глухий страх і лють. Комусь він заважав. Комусь було потрібно його знищити. Але чому?

Поки вони стояли на згарищі, до них почали сходитися люди з довколишнього села. Декілька чоловіків мовчки тиснули руки. Одна з них, стара жінка на ім’я Кетеван, торкнулась плеча Бичико.

— Ідіть до мене. Я дам вам дах, поки не придумаєте, що далі.

Бичико подивився на Амирана. Той мовчки кивнув.

---

Новий прихисток

Хата Кетеван стояла трохи нижче по схилу. Там пахло м’ятою, випічкою і чимось дуже домашнім. Вона застелила постіль для обох, дала теплу воду і свіже молоко.

Бичико швидко заснув, виснажений подіями. Амиран сидів біля вікна. Його руки були перев’язані, обличчя ще пекло від опіків, але біль уже не мав значення.

> Хтось хотів його вбити. І, можливо, знає, що він ще живий.

Він зціпив зуби. Він мусив згадати. Мусив дізнатися, хто він, кого він любив… і чому його хотіли знищити.

Махра приїхала на машині, як завжди, з повною корзиною продуктів. Її очі світилися нетерплячістю — вона сумувала за Гочею, і в душі сподівалася, що цей візит зблизить їх ще більше.

Та коли вона під’їхала до знайомої галявини в горах — перед нею була лише чорна, обвуглена руїна. Вітер носив попіл, а з колишнього дому залишився лише обгорілий каркас та згаслі тліючі уламки.

— Ні… ні… Боже, тільки не це… — прошепотіла вона, кидаючись з машини.

Махра стояла посеред попелу, її пальці судомно стискали візерунковий шалик, який вона привезла Гочі. В серці — паніка. Очі бігали по згарищу в пошуках хоч якогось знаку, хоч чогось, що підтвердило б: вони живі.

— Хто це зробив?! — крикнула вона в порожнечу. — Дядечку… Гоча…

Її голос розчинився в горах.

---

Звістка про порятунок

Один із селян, почувши машину, підійшов до неї.

— Ви родичка Бичико? — спитав старий чоловік із ціпком.

— Так! — Махра схлипнула. — Ви знаєте щось?! Вони… вони…

— Живі. — чоловік вказав униз. — Кетеван із сусіднього хутора прихистила їх. Там, під скелею, стара хата. Вони в неї.

Махра не стала чекати — вона вмить кинулась у машину, сльози вже текли по щоках.

---

Зустріч

Відчинивши двері хати Кетеван, вона побачила знайоме постаті. Гоча сидів біля вікна, спокійний, але з глибокими темними тінями під очима. Бичико дрімав на ліжку, обгорнутий ковдрою.

— Гоча! — вигукнула Махра.

Амиран здивовано повернув голову. Її голос був тремтячим, в очах — сльози радості й страху.

— Махра? Ти тут? Як ти…

Вона не стрималась і обійняла його — міцно, щиро, з полегшенням. Її руки тремтіли, серце билося шалено.

— Я думала… Я думала, вас більше немає… Я злякалась до смерті, коли побачила згарище…

— Ми живі, — тихо мовив він. — Але хтось хотів, щоб було інакше.

Махра схлипнула і не відпускала його ще довго. В її очах палала надія — адже вона знайшла їх, вони живі, а це значить, що все ще попереду.