Розділ 58. Вогонь у горах

Ніч у горах була тиха й холодна. Небо, вкрите зорями, здавалося надто мирним для того, що готувалося.

Вано стояв неподалік від хати Бичико. Його руки тремтіли, на лобі виступив піт, хоча навколо була холоднеча. Він ще раз поглянув на дерев’яні стіни будинку, у якому спокійно спали двоє людей.

> “Мені шкода, старий… але або ви, або я.”

Заливши бензин навколо хати, він обережно дістав запальничку. Серце гупало в грудях так, ніби його могли почути.

— “Господи, пробач…” — прошепотів він і підпалив.

Полум’я блискавично піднялося вгору. Вогонь почав жадібно пожирати дерев’яні стіни. Вано в поспіху підбіг до дверей і підпер їх дерев’яною балкою, щоб ніхто не вибіг.

Його тіпало. Ноги підкошувалися.

— “Чорт, чорт, чорт!” — бурмотів він, тікаючи до машини, оглядаючись, як скажений.

З вікон хати вже вибивався густий чорний дим, чути було тріск деревини.

Всередині будинку Бичико й Амиран ще спали.

Але вже за мить дим проник у кімнати. Амиран, хрипко закашлявшись, відкрив очі. У голові — туман, легені горять. Він підхопився, глянув навколо — все палахкотіло.

— Бичико! — закричав він, кульгаючи до кімнати старого. — Вставайте! Пожежа!

Старий лежав без руху — задихався уві сні.

Амиран, через біль у всьому тілі, кинувся до нього, стягнув з ліжка, накинув на себе ковдру, щоб прикрити їх від вогню, і потягнув до дверей.

Але двері не відкривалися.

> — Хтось підпер їх. Нас замкнули…

Гаряче повітря обпалювало шкіру. Дим затягував легені, і світ ставав каламутним. Амиран ледве тримався на ногах. Він розумів: ще кілька хвилин — і буде пізно.

— Тримайся, старий… Ми виберемось, чуєш?! — хрипів він, накриваючи Бичико курткою і притискаючи до себе, щоб захистити від полум’я.

Він ще раз рвонув двері. Міцно підперті. Амиран озирнувся навколо. Вікно. Єдине, що залишалося. Але воно було вузьким і високим.

Не думаючи, Амиран підсунув під вікно старий стіл, піднявся на нього, пробив шибку ліктем, не звертаючи уваги на порізану руку, і з останніх сил підтягнув спочатку Бичико.

— Тримайся за мене! Не відпускай!

Бичико ледве дихав, але Амиран зібрав у собі всі залишки сили і витягнув старого назовні, сам проліз слідом. Їх обох обсипали іскри, і вітер здіймав попіл з розпеченого даху.

Вони вивалилися у темну ніч, кашляючи, знесилені, спотворені димом і попелом, але живі.

Амиран схопив Бичико за плечі.

— Ви тут? Ви зі мною? — тряс його, поки старий не закашлявся і слабо кивнув.

Амиран опустив голову на холодну землю, і вперше за довгий час заплакав. Не від болю — від полегшення.

   Вони вижили. Їх хотіли вбити. Але вони вистояли.