Розділ 57. “У пастці страху”

Останні кілька днів Вано жив наче в тумані. Світ навколо став сірим і в’язким, мов болото, в яке він потроху занурювався. Всі голоси зливалися в один. Він почав боятися дзвінків. Боявся навіть дивитись у дзеркало — там вже не було звичного обличчя. Лише маска зради.

Вночі він лежав на спині з відкритими очима, ніби чекаючи, коли розірве його совість. У голові постійно крутилися слова:

> “А раптом він живий?.. А раптом усе спливе на поверхню?..”

Нерви вже були на межі. Він не міг більше терпіти невідомість і тому набрав Левана. Голос в слухавці був холодним, спокійним, як завжди:

— Що сталося, Вано?

—  Я думаю… , що Амиран може бути живий.

Пауза. Коротка, але така тягуча, що Вано здавалось — минула вічність.

— Чому ти так вирішив?

— Коли я був з Софі. Вона говорить, що відчуває його. Каже, він кличе її уві сні. Вона вірить,що він живий .

Леван мовчав. Потім його голос знову прорізав тишу:

— Ти втратив глузд, Вано? Він згорів у літаку! Ти сам бачив уламки!

— Я знаю. Але… тіла ще не ідентифікували. І я бачив… я бачив когось. Він дуже схожий.

Тепер у голосі Левана з’явилась крижана рішучість:

— Слухай уважно. Слідкуй за цим місцем. Не роби нічого сам. Не привертай уваги. Якщо це і справді Амиран — ми не дамо йому отямитись. Але поки — просто стеж. І не накосяч.

— Я зрозумів.

Після розмови Вано довго сидів у машині. Пальці стискали кермо так, що побіліли кісточки. Перед очима плив образ Амирана — сильного, прямого, справедливого. Друга, якого він зрадив.

> "Якщо він дійсно живий — кінець. Не лише мені. Усе піде прахом. Уся брехня. Вся кров…"

Вано ковтнув повітря, зціпив зуби й вийшов з машини. Вкрившись капюшоном, попрямував у ліс, до невеликої висоти з краєвидом на будинок Бичико.

Він встановив бінокль і знову почав спостерігати.
Будинок був тихим. Але інтуїція кричала: "Він там. Він живий."

І страх у грудях стиснувся до болю.
Бо якщо правда спливе —
Вано не зможе врятуватися.

Кілька днів Вано жив у тіні, ховаючись серед дерев, маскуючи машину, мов злодій. Затиснутий між параноїдальним страхом і наростаючим гнівом, він спостерігав.
Кожен день — бінокль, блокнот, термос з холодною кавою й холодні думки.

А потім він його побачив.

Він ішов повільно, але впевнено — з перев’язаною рукою, зі слідами опіків на щоках, але… це був він.
Вано ледве не впустив бінокль. Кров відлила від обличчя. Він завмер.

— “Амиран…” — прошепотів він так, ніби боявся, що його почують на іншому кінці ущелини.

Його не було багато місяців. Усі були впевнені, що він згорів у тому клятому літаку. А він живий. Цілий. Реальний.

> “Це кінець…” — подумав Вано. — “Він повернеться. І рознесе все… мене, Левана, нашу домовленість. Він забере все.”

Вано запалив цигарку, хоч кинув давно. Руками трясло.

Але з кожною годиною, з кожним днем, коли Амиран не з’являвся в місті, не телефонував нікому, не писав, — страх у Вано почав змінюватися роздратуванням.

> “Чому він мовчить? Чому не шукає свою жінку? Чому ховається в горах, мов вовк?”

Вано спостерігав за ним годинами. Амиран працював із Бичико — тягав дрова, носив воду, щось майстрував. Мов простий селянин. Не той, ким був насправді. Не Амиран, якого знав Вано — гордий, сильний, амбітний.

Вано кинув недопалок, зітхнув і дістав телефон.

— Леване, це я… він живий. Я бачив його на власні очі. Але… він мов тінь. Мов чужий. 

Пауза.

— Добре, — спокійно мовив голос Левана. — Продовжуй спостерігати. А ми підготуємося. 

Вано прибрав телефон і стиха прошепотів:

— “А поки… я виграю трохи часу.”

Але глибоко всередині вже знав:
цей спокій — тимчасовий.
І якщо Амиран згадає все — його власна кров потече першою.