Розділ 56. “Сліди минулого”

День поволі хилився до вечора, коли Амиран та Бичико спускалися з висоти, несучи мішечки з ароматними гірськими травами. Повітря було прозоре, з нотками хвої й диму, а небо — низьке, важке, мов щось нависло над долиною.

Бичико йшов попереду, важко дихаючи від підйому, але з радістю в очах — він завжди оживав серед гір. Амиран ішов позаду, все ще відчуваючи біль у м’язах, та вже набагато краще володів тілом. Його лице було приховане під капюшоном — шрами на шкірі ще боліли, хоч душа нила сильніше.

Коли вони вийшли на галявину, що вела до будиночка, Амиран раптом зупинився.

— Зачекай, Бичико… — пробурмотів він, нахилившись до землі. — Це що?

Бичико зупинився і обернувся. Амиран пальцями торкнувся двох чітких слідів шин на м’якому вологому ґрунті. Вони вели просто до будинку.

— Тут була машина? — голос Амирана був рівним, але напруженим.

— Може... — пробурмотів Бичико, але згодом додав: — Цього ранку я не бачив, щоб хтось під’їжджав…

Амиран повільно випростався, погляд зосередився на порозі. Щось у грудях непокоїло. Він нічого не пам’ятав з минулого, але інстинкт — той залишився. Інстинкт, який попереджав: щось тут не так.

Коли вони увійшли в дім, Махра вийшла їм назустріч з усмішкою.

— Ви вже повернулись! Я щойно заварила чай!

— До нас хтось приходив? — різко запитав Амиран.

Махра, не очікуючи такого тону, на мить скам’яніла, але швидко оговталась:

— Ні… Ну… Були якісь мандрівники, питали дорогу. Але я їх не впустила. Все гаразд, — сказала з посмішкою, що здавалася штучною.

Бичико кивнув і пройшов на кухню. Але Амиран лишився на місці, не зводячи з дівчини погляду.

— Які мандрівники? — уточнив він спокійно, але очі видавали тривогу.

— Я ж кажу, просто пара — чоловік і жінка. Вони питали, як пройти до сусіднього села. Я не звертала уваги.

— Так, Гоча… — гірко повторив він це чуже ім’я, — яке мені вигадали, бо свого я не знаю.

Він пройшов повз неї, не сказавши більше ні слова. Але в голові вже крутилися думки.

> “Пара. Чоловік і жінка. Шини. Мандрівники, які чомусь дісталися сюди, де не буває туристів… І вона одразу збрехала…”

Амиран дивився у вікно, за яким вечоріло. Десь там, серед цих гір, була правда.
І здається… вона вже приходила до його дверей.