Розділ 55. “Тіні правди”

Вано ходив по своїй квартирі, ніби загнаний звір. Кроки билися об дерев’яну підлогу — важкі, неточні, сповнені нервової напруги. Цигарка давно згоріла між пальцями, але він не помічав. Долоні тремтіли.

В голові гудів голос страху.

> «Якщо Амиран живий… Якщо ця клята Софі добереться до нього…»

Вано не міг позбутися однієї нав’язливої думки — він прорахувався. Катастрофа мала бути фіналом. Крапкою. Але тепер усе виглядало зовсім інакше. І кожен новий рух Софі — був мов ніж, що наближався до його шиї.

— Чортів шматок! — Вано стукнув кулаком об стіну. — Чому він не згорів, як усі?!

Серце шалено калатало. Він починав бачити перед собою картини: преса, розслідування, арешт… А потім — ім’я замовника. Леван Мегрелі.

І тут вже було не просто страшно.

Це була смертельна пастка.

> «Якщо все спливе, мене не просто посадять… Мегрелі мене зітре з лиця землі!»

Вано опустився на край дивану, втираючи спітніле чоло. Йому здавалося, що навіть стіни вже шепочуть про його зраду. Він втратив спокій. Його сни стали схожими на кошмари, де обгоріле обличчя Амирана дивиться прямо в очі — мовчки, але так, що хочеться кричати.

Він узяв телефон і задумливо поглянув на контакт Левана. Палець тремтів. Подзвонити? Попередити? Але що сказати?

Що Амиран — можливо живий?

Що Софі майже дісталася до нього?

Вано різко вимкнув екран і знову підвівся. Йому треба думати. Швидко. Бо якщо хоч одна нитка потягнеться — вся правда впаде лавиною.

І в цій лавині він буде першим, кого поховає.

> Вано боявся не смерті. Він боявся викриття.
Бо викриття означало, що відтепер — він не мисливець.
А здобич.