Розділ 54. "У домі довіри"

Анна приготувала чай з м’ятою і медом — той, який завжди заспокоював Софі. Вони сиділи на терасі її великого будинку, сховавшись у пледах, коли за вікном вечір обіймав Батумі рожевим туманом. Софі мовчала довго, ніби збираючись із духом. Але Анна терпляче чекала. Вона знала: біль, який довго мовчить, — з часом проривається, мов буревій.

— Я… була зовсім близько, Анно, — тихо заговорила Софі, і в її голосі вібрував надлом. — Я тримала надію… так міцно, що аж руки трусилися. Ми знайшли те місце, де впав літак Амирана. А потім у селі, зовсім поруч, люди говорили про якогось чоловіка , якого бачили з Бичико… — її голос затремтів.

Анна здивовано підняла голову:

— І?

— Ми поїхали туди… до будинку Бичико. Там була якась дівчина, років двадцяти п’яти. Сказала, що приїхала з хворим чоловіком до дядька… Я показала їй фото Амирана. Вона сказала, що не впізнає…

Софі стиснула долоні, наче щось утримувала в собі.

— Але я не знаю… щось у мені… щось ніби підказувало — він десь зовсім поруч. Я це відчула, Анно. Не очима, не вухами — серцем. Він там. Він живий. Але щось… або хтось… не хоче, щоб я його знайшла.

Анна притиснула подругу до себе, погладжуючи її спину.

— Ти зробила все, що змогла. І ще зробиш. Ми знайдемо його, Софі. Обов’язково.

Софі схлипнула, але вже не стримувала сліз:

— Я відчула себе безпорадною. Ніби пройшла цілу війну — і не змогла навіть доторкнутися до миру. Мені болить так, ніби частина мене залишилася там, серед гір і тиші…

— Можливо, частина тебе і справді там, — прошепотіла Анна. — Але частина Амирана — тут. У тобі. І він тягнеться до тебе, як ти — до нього.

Софі втомлено зітхнула, але її очі трохи прояснилися. Серед ночі й тривог вона знову відчула руку подруги, мов якоря, що не дозволяє потонути.

> І хоч дороги ще не було видно, Софі знала — вона не одна. І той, кого шукає її серце, не мовчатиме довіку.