Розділ 52«Сліди серед гір»

Софі сиділа на передньому сидінні авто, стискаючи пальці в коліна. Вано вів машину повільно, обережно обминаючи ями на гірській дорозі. Після довгих безрезультатних розпитувань у селі, вони вже майже втратили надію — аж раптом, один старший чоловік, зупинившись на полі зі снопами сіна, нахмурив чоло, подумав і сказав:

— Є тут у нас один... Бичико. Старий знахар. Вже як із місяць, кажуть, з ним хтось живе — мужик, якого ніхто не бачив раніше. Не з наших. Говорить мало, тихий... 

Цих слів вистачило. Серце Софі стиснулося в грудях. Обпечене обличчя… незнайомець… глушина… Вона знала. Відчувала всім тілом — це він. Амиран. Живий.

— Як нам туди дістатися? — не приховуючи хвилювання, запитала вона.

Селянин описав шлях: стара стежка через ліс, потім уздовж струмка до підніжжя гори, далі — вузькою доріжкою між скелями, і там, на схилі, хата з каменю й дерева, що майже губиться серед дерев.

— Тільки не здивуйтесь — зв’язку там нема. І до магазину з годину йти. Але місце гарне, тихе, — додав дід і підморгнув. — Справжня схованка від світу.

Не гаючи ні хвилини, Софі й Вано вирушили туди.

Їхати довелося повільно, часом доводилось зупинятись і йти пішки. Софі з кожним кроком ставало важче дихати — не від втоми, а від хвилювання. В голові крутились усі можливі варіанти. Якщо це справді Амиран… якщо він живий… якщо він не пам’ятає її…

— Софі, — тихо мовив Вано, коли вони вже дісталися останньої ділянки — вузької стежки серед сосен, — тільки прошу: будь готова до будь-чого. Ми ще не знаємо точно…

Софі мовчки кивнула. Але глибоко в душі вона вже знала.

Це він. Її любов. Її біль. Її живий Амиран.

Софі обережно постукала в дерев’яні двері, серце калатало в грудях. Вано стояв поруч, мовчазний, уважно вдивляючись у гірський краєвид довкола.

Двері відчинилися. На порозі з’явилася молода жінка з м’якими рисами обличчя. Її темне волосся було зібране в косу, а на плечах лежав вовняний шалик.

— Добрий день, — привіталася Софі лагідно. — Вибачте, що турбуємо. Ми шукаємо одну людину.

Махра зацікавлено глянула на гостей:

— Добрий день. Кого саме?

Софі дістала фотографію:

— Це мій знайомий. Його звати Амиран. Він зник після авіакатастрофи неподалік… Кажуть, його могли бачити в цих краях. Можливо, пораненого, з опіками…

Махра глянула на фото. Кров у жилах на мить застигла. Так, це був він. Її «Гоча». Той, хто щодня жив у цьому будинку. Той, кого вона вже починала мріяти залишити поруч із собою назавжди.

Але вона зітхнула й заперечно похитала головою:

— На жаль… ні. Я не бачила цього чоловіка. Я тут не так давно — гостюю у  дядька зі своїм чоловіком Гочею. Він живе сам, а ми час від часу допомагаємо йому. Людей тут небагато… але такого — точно ні.І дядько нічого не розповідав мені.

Софі зітхнула. Надія, яка ще трималася в її грудях, згасла:

— Зрозуміло. Вибачте, що потурбували вас.

— Нічого страшного, — лагідно відповіла Махра. — Тут часто бувають мандрівники, але цього чоловіка я не бачила . 

— Дякую, — втрутився Вано. — Ми спробуємо.

— Хай щастить вам, — додала Махра з ледь вловимим співчуттям. — Сподіваюсь, ви його знайдете.

— Дякуємо, — знову мовила Софі, киваючи.

Вона обернулася до Вано і повільно пішла від будинку, стискаючи фото в руці. Її погляд був спрямований вдалину, але очі блищали від вологи.

— Дарма я сподівалася… — прошепотіла вона. — А раптом він справді… загинув?

— Софі… — м’яко сказав Вано. — Ми шукаємо. І поки шукаємо — він не зник. Добре?

Вона мовчки кивнула.

Позаду них двері будинку повільно зачинилися. Махра стояла на порозі ще кілька хвилин, дивлячись їм услід. У її очах було щось тривожне. Та вона швидко зникла всередині.

Машина м’яко котилася гірською дорогою. Дрібний дощ запотівав скло, а сіре небо зливалося з вершинами у тумані. Софі сиділа на пасажирському сидінні, дивилася крізь вікно і мовчала. Її долоні лежали на колінах, стиснуті в кулаки.

Вано поглядав на неї краєм ока, не знаючи, як краще заговорити.

— Можемо ще щось спробувати, — тихо мовив він, тримаючи руки на кермі. — Є ще кілька людей з тієї зони… авіаційні експерти, журналісти. Можливо, вони щось знають.

Софі покрутила головою:

— Я так хотіла вірити… — її голос зірвався. — Коли той чоловік сказав про знахаря… коли ми їхали до того будинку… я була впевнена, що ось — ось він… А тепер…

Вона зітхнула, втомлено сперлася лобом об скло.

— Можливо, це і був він, — сказав Вано. — Можливо, дівчина просто не впізнала фото… або злякалась… або не захотіла говорити.

Софі мовчала. Тільки сльоза скотилася по щоці, гублячись у тіні підборіддя.

— Він сниться мені, Вано, — прошепотіла вона. — Я відчуваю його… ніби він десь зовсім поруч. Але все, що я роблю — даремно. Це просто марні рухи. Можливо, він дійсно загинув, а моя душа просто не може це прийняти…

— Твоя душа бореться, — відповів Вано. — Це не даремно. Навіть якщо все зводиться до болю — це значить, що він був не просто кимось. Він був твоїм.

Софі посміхнулася крізь сльози.

— Він завжди буде моїм…

Дорога тягнулася вдалечінь — мокра, холодна, але така знайома. Вано підкрутив пічку, і тепло почало наповнювати салон. А серце Софі — ще ні.

Вона не знала, що всього за кілька кілометрів, серед густого туману гір,  Амиран — її Амиран — саме в цю мить піднімав очі до сірого неба, ніби відчуваючи щось тривожне.

— Тобі погано? — спитав Бичико, глянувши на нього.

— Не знаю, — відповів Гоча-Амиран, торкаючись грудини. — Щось давить тут... дивне відчуття. Наче… я щось упустив. Або когось…

Його голос затих. Вітер з гір шумів у вікнах, і в тому шумі була її тиша.

Софі, не знаючи, чому саме, озирнулась у вікно авто, коли вони вже з’їжджали з тієї гірської дороги. Вона подивилася на вершини, на той самий край, де ховався будинок Бичико.

— Чому я не відчуваю тебе?.. — прошепотіла вона.

А він був зовсім поряд. Всього кілька кроків. Але між ними стояли обман, пам’ять і доля, що ще не дозволила їм зустрітися.