Розділ 51«Пошуки в тиші гір»

Дорога з гір була звивиста й кам’яниста, мов доля, яку довелося пройти кожному з них. Вано й Софі їхали мовчки — і не від втоми, а від емоцій, які неможливо було обговорити словами. Після відвідин місця катастрофи, де серед уламків і тиші панував страшенний спокій, Софі знову відчула біль утрати. Вано, досвідчений чоловік, бачив її очі — заплакані, спустошені, але вперті.

Коли сутінки почали лягати на гірські хребти, вони зупинилися в невеликому магазинчику у селищі неподалік. Продавчиня — жінка середніх років у хустці — поспівчувала подорожнім і порекомендувала міні-готель у горах.

— Там тихо, чисто, і власниця — дуже добра жінка. Прийме як рідних, — сказала вона, подаючи їм пакет з водою та хлібом.

Невдовзі вони вже стояли перед дерев’яною хатинкою з різьбленими віконницями. Господиня зустріла їх привітно й провела до невеликих кімнат. Софі попросила залишити світло вимкненим — їй було легше плакати в темряві. Вано побажав їй спокійної ночі, розуміючи: цей день виніс її душу на поверхню, обнажив рани, які ще не встигли загоїтись.

Ніч промайнула тихо. Лише вітер шелестів у вікнах, а в думках Софі знову і знову лунав голос Амирана зі снів: «Допоможи мені…»

Наступного ранку, ще до того, як сонце повністю піднялося над вершинами, Софі прокинулася. На обличчі — втому, в серці — тривогу, але в очах з’явилася рішучість. Вона швидко зібралася й вийшла у дворик, де Вано вже чекав з термосом кави.

— Спати не могла? — м’яко запитав він.

— Снились уламки… І він. Він знову кликав мене.

— Тоді рушаймо. — Вано передав їй чашку. — Нам ще є що дізнатись.

Після сніданку вони знову сіли в авто і вирушили у новий напрямок — по селищах і лісниках, шукаючи хоч когось, хто бачив щось того трагічного дня. Вони стукали у двері місцевих мешканців, запитували про літак, про людей, яких могли знайти в горах.

Софі не знала, куди їх веде цей шлях, але щось всередині підказувало: вона близько. Дуже близько.

Тим часом в горах  сонце пробивалося крізь густу ковдру туману, ніби сором’язливо визирало з-за вершини. Гори спали ще півсонно, але Бичико вже був на ногах. Він ходив по хаті, збираючи свій полотняний мішок, ножиці для зрізання трави та маленький дерев’яний ящик для рідкісного зілля.

— Гоча, — крикнув старий, визираючи з ґанку, — сьогодні підемо вище, аж до тієї скелі, де росте дика рута. Треба запаси поповнити. Це добре й для тебе — рух, свіже повітря, інша енергія.

Амиран мовчки кивнув. Йому було цікаво. Хоча в грудях усе ще ховала себе пустка, хоч обличчя залишалося понівеченим — життя в горах із Бичико стало його новою опорою. Він не заперечував нічому, а коли йшлося про зілля, — слухав старого як учня вчителя.

Махра, яка щойно прокинулася й ще ходила в легкій лляній сорочці, вийшла на ґанок.

— Ви підете вдвох? — її погляд затримався на Амирані довше, ніж належало. — Далеко?

— Години чотири в один бік, — відповів Бичико, поправляючи торбу на плечі. — Ми повернемося вже ввечері.

Махра підійшла ближче.

— Може, я з вами?

— Ні, доню, — лагідно посміхнувся дядько. — Там каміння слизьке, і круті підйоми. Тобі тут буде спокійніше. Прибери трохи в хаті, приготуєш вечерю, як захочеш. А ще… Гоча залишив книгу — можеш почитати. Він любить слухати вголос.

Махра ледь помітно знітилася, але погодилася. Затримала погляд на Амирані, мовби бажаючи щось сказати, але він лише коротко кивнув і рушив слідом за Бичико.

І ось вони зникли серед тіней і гірських стежок, а Махра залишилася в тиші. Вона підійшла до столу, взяла книгу, яку справді залишив Гоча, і провела пальцем по його почерку на форзаці. Усередині щось защеміло — це було більше, ніж цікавість. Її почуття ставали чимось глибшим.

А тим часом Амиран і Бичико здіймалися все вище, туди, де повітря тонше, а небо здається ближчим. І хоча минуле досі ховалося за туманом пам’яті, серце Амирана починало відкриватися — вперше за довгий час він почувався… живим.