Розділ 50«Крізь попіл і каміння»

Наступного ранку Софі прокинулася раніше, ніж сонце торкнулося міських дахів. В голові пульсувала лише одна думка — дорога. Її серце билося тривожно, але з кожним кроком вона наближалася до відповіді.

Вано чекав її у машині, карта аварійної зони вже була відкритою на планшеті. Він не сказав жодного зайвого слова — лише коротко кивнув, коли вона сіла поруч. Їхала вона з стиснутими долонями, мов із молитвою.

— Це важкодоступне місце, — мовив Вано, коли вони під’їжджали до підніжжя гір. — Далеко від основних трас, глибоко в ущелині. Там і досі не було проведено повного очищення території. Все занедбано, офіційні структури закрили справу, бо не було доказів протилежного.

— А ми знайдемо, — прошепотіла Софі, ніби сама до себе.

Гірська дорога ставала все вужчою, машину трясло на вибоїнах, навколо тільки дикі ліси та обвітрені скелі. Здавалося, час тут зупинився.

— Ось… — сказав Вано, зупинивши авто. — Це тут.

Софі вийшла, ноги трохи підкошувалися. Перед нею відкрилася сумна картина: понівечені уламки фюзеляжу, обгоріле залізо, попіл, врослий у землю. Вітер холодно свистів між соснами, ніби ще носив у собі відлуння крику.

— Тут загинуло стільки людей… — мовила Софі, оглядаючись. — Але… чому я не відчуваю, що Амиран був серед них?

— Можливо, бо його справді тут не було, — задумливо відповів Вано. — Або… не загинув.

Вони почали уважно досліджувати місце. Вано зупинився біля залишків іще одного шматка обшивки, де виднівся ледь помітний серійний номер. Відіслав фото знайомому експерту.

— Софі, дивись, — він показав їй фото на телефоні. — Якщо експерт підтвердить, що цей шмат не числиться серед уже описаних фрагментів — це означатиме, що катастрофу не завершено досліджено. 

Софі схилилася до землі, провела долонею по обгорілому металу. Її серце билося сильніше.

— Я відчуваю, що він десь поруч… Не тут, не в цих уламках. Але… недалеко. Він живий, я знаю.

Вано поклав їй руку на плече.

— Якщо він живий — ми знайдемо його. Я з тобою, Софі. До кінця.

Тим часом у віддаленому гірському селищі, де тиша ставала частиною серця, життя тривало повільно і розмірено. До невеликої хатини Бичико знову навідалася його племінниця — Махра. Цього разу — ще рішучіша, ще вродливіша, з оберемком дарунків і щедрим серцем. Вона ввійшла до будинку з сяючими очима, тримаючи кошик із домашнім хлібом, маринованими овочами та виноградом, що ще пахнув сонцем.

— Гоча! — вигукнула вона з порога, коли побачила його, — як ти? Я так хотіла тебе побачити...

Амиран, який з кожним днем набирався більше сил і вже майже повністю відновив рухливість, підвівся з лавки і трохи ніяково всміхнувся. Його обличчя все ще носило шрами — як пам’ять про вогонь, який забрав частину його минулого. Але в його погляді залишалася доброта.

— Дякую, все гаразд. Ви знову стільки всього привезли, — відповів він спокійно, не наближаючись.

Бичико, який стежив за сценою з віддалі, лише похитав головою й всміхнувся.

— Ця дівчина тільки й чекає нагоди, щоб приїхати. Та ще й із запасами на тиждень, — пробурмотів він собі під ніс.

Увечері, коли Амиран вийшов на подвір’я рубати дрова, Махра зупинила його біля тину. Вона стояла близько, ближче, ніж було потрібно, і дивилася просто в очі.

— Гоча… Тобі тут не нудно? Я могла б показати тобі місто, куди цікавіше, ніж ці гори.

— Дякую, Махра, — стримано відповів Амиран. — Але мені добре тут. Поки що.

Він знову зробив крок назад, чітко показавши межу. Махра зніяковіла, але не відступила. Її очі заграли викликом.

Пізніше того ж вечора, коли вони втрьох вечеряли, Махра відвела Бичико убік.

— Дядьку, я бачу, що він не байдужий. Просто… з ним щось сталося, правда ж? Можливо, його колись зрадили? Чому він такий закритий?

Бичико зітхнув.

— У нього за плечима — темрява. Він втратив пам’ять, можливо, і серце теж. Не змушуй його. Якщо щось і станеться — то лише тоді, коли він сам цього захоче.

Махра кивнула, але в її погляді промайнула тінь рішучості. Вона не збиралася здаватися.

А Амиран… стояв біля вікна, не слухаючи їхню розмову, але глибоко в грудях щось щеміло. Ніби душа його пам’ятала — вона вже колись кохала, і це почуття мало інше обличчя, не це.