Розділ 49«Зачіпка»

Минав час. Софі вже довгий час жила в домі Анни в Батумі — затишному, світлому, з запахом кави і моря. Але її душа була важкою, як камінь. Вона не могла сидіти без діла. Її не відпускав біль і та невгамовна надія, що, можливо, десь там… Амиран живий.

Весь цей час Софі день у день нишпорила в інтернеті, перечитувала новини про авіакатастрофу, але всі повідомлення були надто скупими і повторювались: "приватний літак бізнесмена розбився в горах", "шість тіл, але їх стан не дозволяє провести ідентифікацію", "вважається, що всі загинули".

— Немає жодної чіткої інформації, — шепотіла вона сама собі, — жодного фото з місця катастрофи, жодного підтвердженого імені…

Вона почала копати глибше. Софі вдалося з’ясувати, що в Амирана не було ані батьків, ані братів чи сестер — принаймні офіційно. Родина, про яку колись згадував, померла давно. Але щось у її серці казало — є хтось, хто знав його ближче за інших.

І раптом вона натрапила на стару фотографію: Амиран стоїть у парку поруч із чоловіком у темних окулярах і з густою бородою. Підпис був простий — Амиран і Вано. А далі — тег: #ВаноГанадзе.

Софі завмерла.

Вано. Дружба. Минуле.

Вона тут же показала фото Бердо, який саме зайшов у гості до Анни.

— Можеш знайти, де живе цей Вано Ганадзе? Він був другом Амирана. Можливо… він знає щось більше. Щось, чого ніхто не пише в інтернеті.

Бердо уважно подивився на знімок, помовчав і кивнув:

— Знайду. Дай мені трохи часу. Якщо він досі в Грузії — я його дістану. Обіцяю.

У Софі тремтіли пальці. Вперше за довгий час вона відчула щось більше, ніж біль і втрату — вона відчула мету. Можливо, цей Вано — її єдина надія дізнатись правду. І, можливо, правда ближче, ніж здається.

Бердо не змусив довго чекати. Уже через два дні він тримав у руках клаптик паперу з адресою, написаною чітким почерком.

— Він живе в Батумі, неподалік від старого театру. Я зателефонував йому, сказав, що ти хочеш поговорити. Він погодився. Здивувався, але сказав, що чекатиме.

Софі мовчки кивнула. Всередині все горіло. Вона не знала, чого чекати, але відчувала, що ця розмова змінить усе.

---

Сонце вже хилилось до заходу, коли Софі вийшла з таксі перед старим кам’яним будинком у центрі Батумі. Вона відчинила важкі двері під’їзду і піднялась сходами до квартири №5. Її серце билося так, ніби от-от розіб’ється на друзки.

Двері відчинив чоловік років тридцяти п'яти з втомленим поглядом, посивілими скронями і тривожними очима. Вано.

— Це ви? Софі? — запитав він.

— Так.

— Заходьте…

Квартира дуже охайна,але холостяцька. Вано провів її до кімнати, де стояв стіл, на якому диміла свіжа кава. Він налив їй чашку мовчки, потім сів навпроти.

— Ви знали Амирана, — почала вона тихо.

Вано кивнув.

— Він був мені як брат.

— Я… я хочу дізнатися про той політ. Що сталося… і чому він летів тоді?

Вано зробив ковток і подивився на неї пильно.

— Він летів до тебе, Софі. Він сказав, що не може більше чекати. Що має знайти тебе. Зібрав речі за годину. Замовив приватний літак. Сам. Я намагався зупинити його, попередити — була погана погода в горах. Але він був упертий… сказав, що не пробачить собі, якщо не поїде.

Софі завмерла. Її губи затремтіли, очі наповнились слізьми.

— Тобто… він їхав до мене… шукав мене…

— Так, — підтвердив Вано. — Ти була його всім, Софі. І він був щасливим, коли згадав твоє ім’я.

Софі не змогла більше стриматися. Вона закрила обличчя руками й заплакала — тихо, беззвучно, душу розривало зсередини.

— Це… я… це я винна… Якби я не зникла… якби він не шукав мене…

Вано поклав руку їй на плече.

— Не кажи так. Він зробив це з любові. Його ніхто не змушував. Він хотів цього. Хотів тебе.

Але ці слова не полегшили біль. Навпаки — вони обпалили серце Софі ще сильніше.

Тепер вона знала: Амиран летів заради неї… і, можливо, саме через неї його літак не долетів.

Софі сиділа на краю дивана, стискаючи в долонях чашку вже холодної кави. Повіки були важкими від сліз, але вона змусила себе подивитись на Вано. Йому було важко, але він говорив щиро — кожне слово ніби краяв її серце.

— Після катастрофи, — почав він повільно, — знайшли лише уламки. Літак згорів майже повністю. Тіла… — він ковтнув повітря, — обгоріли так, що майже нічого не залишилось. Розпізнати їх неможливо. Експерти чекають результати ДНК, але все тягнеться. І є ще одне… — він зробив паузу. — Ніхто не може сказати точно, скільки тіл було на борту. Реєстр говорить одне, а рештки… інше.

Софі широко розплющила очі.

— Як це?

— Їх мало бути семеро — Амиран і шість членів екіпажу. Але знайдено фрагменти тільки шести тіл… і ще деякі рештки — неповні, незрозумілі. Ніхто не знає точно, чи був там Амиран.

У кімнаті запала тиша. Софі відчула, як її дихання збивається. Невже… є шанс?

— Він… сниться мені, Вано, — раптом сказала вона. — Часто. Майже щоночі. Я бачу його, змученого, пораненого… Він щось говорить, але я не можу розібрати. А потім — завжди одне і те саме: «Допоможи мені, Софі… я тут…»

Вано подивився на неї з дивною тривогою.

— Ти думаєш, це знак?

— Я не знаю, — відповіла вона тремтячим голосом. — Але щось у мені кричить, що він… живий. Що він чекає. Що десь там, у темряві, він бореться. І якщо я не знайду його — все було даремно.

Вано помовчав, а потім сказав:

— Можливо, твій сон — це не просто сон. Можливо, це зв’язок, що залишився. Якщо так — треба копати глибше. Я допоможу.

Софі подивилась на нього зі щемливою вдячністю.

— Ти… справжній друг, Вано. І якщо є навіть крихта шансу, я не зупинюся. Я знайду його.