Розділ 48„Гостя з міста”

Цього ранку Амиран рубав дрова за хатою. Повітря було прохолодне, свіже, з ароматом вогкості і лісу. Піт стікав по скроні, а серце билося рівно — йому подобалася фізична праця. Вона давала відчуття життя. Його пальці вже не тремтіли, м’язи ставали сильнішими, і навіть біль у тілі стихав з кожним днем.

Та тишу порушив звук мотора — рідкісний гість у горах. За кілька хвилин на подвір’ї зупинилася стара автівка. Амиран вийшов із-за хати, витираючи руки об рушник. Біля машини стояла дівчина з довгим темним волоссям, у яскравому кашеміровому пальті, з усмішкою і великою торбою в руках.

— Махра! — вигукнув Бичико з порогу. — Ого, ти ж мені дзвонила, а я не думав, що так скоро приїдеш!

Вони обійнялись, а дівчина швидко перевела погляд на Амирана. Її очі на мить спинилися на ньому — мужня постава, загартоване обличчя з помітними шрамами, але якісь глибокі, навіть ніжні очі. Їй стало цікаво. Дуже цікаво.

— А це хто? — спитала з посмішкою, не зводячи погляду з Амирана.

— Гість. — відповів Бичико, коротко глянувши на чоловіка. — Його знайшли в горах. Після авіакатастрофи. У нього амнезія. Пам’ять — наче вітер у горах: дме кудись, та не вертається.

— Як романтично, — тихо сказала вона, ніби сама до себе. — Привіт, я Махра. Я племінниця цього буркотуна.

Амиран обережно потис їй руку. Вона була теплою, м’якою.

— Радий знайомству, — тихо сказав він.

Махра допомогла занести пакунки в дім. Стіл швидко наповнився домашніми сирами, випічкою, виноградом, вином. Вона заговорилася з Бичико, розпитувала про його здоров’я, а погляд раз у раз ковзав у бік Амирана.

Бичико, зловивши її зацікавлений погляд, підморгнув:

— Він не говорить багато, але душа в нього — глибока. Якось, може, ще заговорить до тебе більше.

— А я не поспішаю, — відповіла вона з лукавою усмішкою. — Може, тепер я приїжджатиму до тебе частіше. Самотність — то жахлива річ, а з тобою і з таким гостем — нудьгувати не доведеться.

Бичико лише усміхнувся. Уперше за багато років його хата наповнювалася молодістю, голосами, сміхом.

— А як тебе звати? — несподівано запитала Махра, з цікавістю подивившись на чоловіка, який мовчки сидів біля каміну, обхопивши чашку чаю руками.

Амиран підвів на неї погляд. Він затримався, мов хотів сказати правду, але її не знав. Очі опустилися, і він знизав плечима.

— Він не пам’ятає, — відповів замість нього Бичико. — Тому я назвав його Гоча. Просто перше, що спало на думку.

— Гоча, — повторила вона, м’яко. — Гарне ім’я. Пасує тобі.

Амиран... чи то  Гоча, невпевнено посміхнувся. Ім’я було чужим, та водночас єдиним, що мав зараз. Він відчував порожнечу у своїй історії, ніби жодного разу не був дитиною, не мав батьків, дому, чи навіть звичайного ранку в місті. Усе в його голові починалося з болю, диму, снігу... і очей — жіночих очей, що дивилися на нього з печаллю, але без обличчя.

— А ти звідки? — поцікавився він у Махри, намагаючись змінити хід думок.

— З Кутаїсі. Але зараз живу в Батумі, працюю косметологом. Приїжджаю до дядька раз на рік, хоч і рідко, — зітхнула вона. — Самотній він. Добре, що ти в нього є тепер.

— Я нічого не пам’ятаю про інше життя. Тому мені цікаво, як там — внизу. У містах, серед людей. Я дивлюсь на тебе і думаю, що всі люди там такі... яскраві, живі.

Махра зніяковіла від таких слів, подумала, що, можливо, сподобалась цьому таємничому чоловікові з очима, в яких глибока печаль і щось нерозгадане. Їй було приємно відчувати його зацікавлення.

— Коли надумаєш, — сказала вона з усмішкою, — можеш приїхати до Батумі. Я покажу тобі все, що ти хочеш побачити.

— Дякую, — відповів тихо Гоча, і в його голосі звучала щира вдячність, змішана з відтінком чогось, що йому самому було не до кінця зрозумілим.

Ще трохи посиділи, поговорили. Махра пила чай, сміялась з жартів Бичико, а Гоча спостерігав. Він уперше за довгий час відчув себе частиною живого світу.

Коли дівчина збиралася йти, надворі вже сутеніло. Вона обійняла дядька, перекинула через плече сумку і востаннє глянула на Гочу:

— До зустрічі, таємничий чоловіче.

Він кивнув і провів її поглядом до машини. А коли вона поїхала, в душі знову оселилася тиша. Але вже не така самотня, як раніше.