Розділ 46. Нова гавань

Будинок Анни й Бердо стояв недалеко від моря, у спокійному районі Батумі, оточений квітучим жасмином і лимонними деревами. Це був великий світлий дім із високими стелями, дерев’яною підлогою, великими вікнами і терасою, з якої було видно обрій.

Там уперше за довгий час Софі відчула себе в безпеці.

Анна була поруч майже весь час. Вона не задавала зайвих питань, не нав’язувалась, але завжди з’являлася поруч, коли Софі ставало погано — з теплим чаєм, з легкою посмішкою, з обіймами, які повертали надію.

— Я заважаю вам… Ви з Бердо повинні жити своїм життям, — одного ранку несміливо сказала Софі, опустивши погляд у чашку кави.

Анна зупинилася, поставивши тарілку з випічкою на стіл.

— Не смій так думати. Ми з Бердо самі раді, що ти з нами. Після всього, що ти пережила… Ти заслуговуєш на дім, Софі. І поки ти не знайдеш свій — цей дім твій.

— Але я нічого не даю вам натомість…

— Ти жива. Ти тут. І це — вже досить, — відповіла Анна м’яко, але впевнено.

Бердо також ставився до Софі з повагою і делікатністю. Він жартував під час сніданків, залишав їй на столі газети з кросвордами, які сам любив, і іноді, мовби випадково, приносив її улюблені ласощі.

І хоч Софі ще не могла сміятися щиро, в її очах іноді з’являвся вогник. Маленький, але живий. Вона почала виходити на прогулянки біля моря, повільно, обережно вдихаючи свободу.

Та в душі залишалося порожнеча. Втрата дитини, спогади про минуле, сни з Амираном — усе це тиснуло на груди.

І все ж… у цьому домі було тепло. І вперше за довгий час Софі не боялася засинати.

Анна сиділа в кріслі, заглиблена в ноутбук. Вона вже довгий час шукала будь-яку інформацію про авіакатастрофу, у якій, за офіційними даними, загинув Амиран. Поруч ходив Бердо — чоловік Анни, великий, статний і з аналітичним розумом. Він теж долучився до пошуків. Софі, хоч і намагалася виглядати спокійною, кожного разу, коли чула прізвище Амирана, завмирала.

— Ось, — раптом мовила Анна, показуючи на екран. — Бердо, подивися. Вони досі не встановили точну кількість тіл. Тут пишуть, що уламки літака розкидані в радіусі кількох кілометрів, і тіла були обгорілі настільки, що провести ідентифікацію ДНК досі не вдалося.

Бердо підсів ближче.

— А це означає, що не факт, що всі загинули. Могли помилитися в підрахунку тіл. А хтось… міг вижити.

Анна перевела погляд на Софі. Та сиділа на дивані, обійнявши подушку. Її очі були наповнені сльозами — але то були не сльози горя. Уперше за довгий час в них з’явилася надія.

— Тобто… є шанс, що Амиран живий? — ледь чутно прошепотіла Софі.

— Невеликий, але є, — серйозно сказав Бердо. — Треба дізнатися більше. Можливо, знайти когось з рятувальників або з поліції, хто був на місці катастрофи. Якщо офіційно нічого не оголосили, значить, історія ще не завершена.

Анна стисла долоню Софі.

— Ми знайдемо правду, чуєш? Якщо Амиран живий — ми його знайдемо. А якщо ні… — її голос затремтів, — ти принаймні знатимеш правду. 

Софі вперше за довгий час міцно обійняла подругу. Її серце шалено калатало — ніби відчувало, що вона наближається до чогось важливого. Можливо, навіть… до нього.