Розділ 45. Як смерть, але вільна

Двері відчинились так різко, що Софі здригнулася. На порозі стояв Леван. Очі налиті ненавистю, обличчя — камінь, у якому більше не залишилось нічого людського.

— У мене більше немає причин тримати тебе тут, — промовив він глухо. — Ти не дала мені спадкоємця. Ти зрадила мене. Ти не моя.

Він зітхнув, насмішкувато глянувши на її худе тіло й тьмяне обличчя:

— Піди. І не смій повертатися. Але запам’ятай: підеш звідси ні з чим. Без грошей, без речей. Ти не заслужила навіть жалю. Просто йди.

Софі дивилася на нього, мов на привида. Все в ній мовчало — не було сил навіть розплакатися. У ній щось давно вмерло. Вона чекала цього моменту, але він виявився набагато болючішим, ніж уявляла.

— Добре, — сказала тихо. — Ти відпускаєш тіло. Але душу ніколи не мав.

Вона встала, спокійно взяла свою сумку, у яку давно склала все найнеобхідніше — документи, телефон, фото, хустку мами… і віру, хоч тьмяну, але ще живу. Не взяла нічого, що могло б нагадати про це місце.

Коли виходила з дому, серце калатало глухо й боляче. Сходами вона йшла, мов іде на шибеницю. Але це була її свобода. Гірка, як попіл. Холодна, як земля. Але справжня.

Софі не озирнулася. Не зупинилася. Не попрощалася.

Зникала в дощі, у вітрі, в нічному мороці — одна. Але вже не в клітці.

Софі йшла, не розуміючи куди. Ноги боліли, тіло тремтіло від втоми, а шлунок стискало від голоду. Вулиці Тбілісі видавалися чужими. Люди проходили повз, і ніхто не бачив її болю, її зламаної душі. Вона була ніби привидом у світі, що давно перестав бути її домом.

Сонце хилилося за обрій, коли в її сумці завібрував телефон. Софі машинально дістала його, дивлячись на екран крізь сльози, які затуманили зір. Анна.

Вона натиснула кнопку відповіді — і лише один голос змусив її знову заплакати.

— Софі?! — Анна була схвильована. — Це справді ти?

— Аня... — прошепотіла Софі. Її голос був надломленим, слабким, як шелест осіннього листя. — Він... відпустив мене. Просто сказав: "Іди". І я пішла... я йшла цілий день... я не знала куди...

— Софі, Боже мій… Де ти зараз? Я приїду. Ти не сама, чуєш? Не сама!

— На вокзалі. Тут багато людей. Але мені так страшно...

— Сиди там, я вже виїхала! Нікуди не йди, я знайду тебе!

Зв’язок обірвався, але в серці Софі раптом спалахнуло маленьке світло. Хтось їхав до неї. Хтось ще вірив у неї.

Минуло майже дві години. Вона сиділа на дерев’яній лавці у залі очікування, обхопивши себе руками. Її голова схилилася, очі були сухими — сльози вже закінчилися.

А потім — знайомі кроки. Тепло рук. Голос, який тримав її душу.

— Софі, я тут... я з тобою…

Софі не витримала. Вона підвела голову — і побачила Анну. Упала в її обійми, як дитина, розриваючись у риданнях.

— Вибач, — прошепотіла. — Я не знала, що робити… Я просто не знала…

Анна тримала її міцно, гладячи по спині:

— Ти вже в безпеці, чуєш? Ми все переживемо. Разом.

І в той момент Софі вперше відчула, що ще не все втрачено. Що десь там, за туманом болю, є життя. І, можливо, надія.
Анна перш за все завела Софі до невеликої кав’ярні поруч із вокзалом. Вона мовчки замовила гарячий чай із лимоном і тарілку теплого хачапурі. Софі сиділа нерухомо, згорблена, із порожніми очима. Та коли на стіл поставили їжу, її пальці затремтіли — і вона вперше за весь день скуштувала шматочок хліба.

— Їж повільно. Ти виснажена, — тихо сказала Анна, тримаючи її за зап’ястя, аби підтримати.

Софі мовчала. Вона не плакала — здавалося, що сльози залишилися десь далеко, у вулицях Тбілісі, разом із усім, що вона пережила.

Після вечері вони сіли в авто. Дорога до Батумі була довгою, мов життя, яке Софі довелося прожити за кілька останніх місяців. Вони майже не говорили. Софі вдивлялася у темряву за вікном, а Анна зрідка кидала на неї погляд — з болем і любов’ю.

Коли вони дісталися до затишної оселі Анни, Софі вперше за довгий час ступила у простір, який дихав добром. Тут не було камер, охорони, ґрат на вікнах. Лише м’який плед на дивані, запах кориці та теплого молока.

— Ти вдома. Відтепер — тут, із нами. Стільки, скільки захочеш, — сказала Анна, обіймаючи її на порозі.

Пізніше, сидячи на кухні з чашкою ромашкового чаю, Софі почала говорити. Спершу нерішуче, з довгими паузами, а потім — немов прорвало.

— Я втратила дитину… Його дитину… — голос її зламався. — Це було єдине, що залишалося від Амирана. Моя провина… я не змогла…

— Ти ні в чому не винна, Софі, — тихо мовила Анна, обіймаючи її за плечі.

— Я бачу його… щоночі… — прошепотіла Софі. — Але я не бачу обличчя. Лише голос. Він просить допомоги. Якби я тільки знала, чи він… живий. Що мені робити, Аню?

Анна довго мовчала. А потім рішуче сказала:

— Ти відпочинеш. Відновиш сили. А потім ми разом з’ясуємо, що сталося. Я вже почала дізнаватися більше про ту авіакатастрофу. Там є дивні речі. Обіцяю — ми все дізнаємось. Але ти повинна жити. Бо ти заслуговуєш на життя.

Софі мовчки кивнула, вперше за довгий час з надією в очах. Вперше — з бажанням жити.