Розділ 44: Розпач і рішучість

Софі відчувала, як у її серці знову розпливаються холод і порожнеча. Життя в цьому домі, серед тиші, байдужості й постійного гніву Левана — все це вичерпало її сили. Вона більше не могла терпіти цей нескінченний біль і зневагу. Вона знала — так жити далі неможливо.

Ввечері, коли Леван повернеться, вона вирішила поговорити з ним. Поговорити по-справжньому — без страху, без вигадок, без надії на примирення. Вона сказала собі: «Якщо він мене відпустить — це буде кращим виходом для нас обох. Адже я не зможу дати йому спадкоємця, я вже не потрібна йому».

Доки день повільно добігав кінця, Софі набрала номер Анни.

— Анно, — голос тремтів, — я хочу дізнатися правду про ту авіакатастрофу. Про Амирана… Чи є там щось, що я не знаю? Можливо, він живий?

Анна затамувала подих, відчуваючи біль подруги крізь слова.

— Софі, я зроблю все, щоб дізнатись правду, — сказала вона твердо. — Тримайся, я зателефоную тобі, як тільки дізнаюсь щось нове.

Поклавши трубку, Софі глибоко вдихнула і спробувала заспокоїти бурхливі думки. Попереду була розмова, що могла змінити все. Але вона була готова. Бо іншого вибору просто не було.

Вечір занурював дім у напівтемряву, коли Леван, похмурий і напідпитку, зайшов у кабінет. Він очікував побачити порожню кімнату, але в центрі сиділа Софі — спокійна, з серйозним і непохитним виразом обличчя.

Леван на мить застиг, вражений її незвичною поведінкою. Вона ніколи не наважувалась на таке — сідати в його кабінеті, чекати на нього, наче рівна.

— Софі? — буркнув він, спробувавши приховати роздратування.

Вона підняла погляд і твердо відповіла:

— Леване, нам треба поговорити. Я хочу, щоб ти мене відпустив.

В кімнаті повисла напружена тиша. Леван здивовано нахмурився, але не перебив.

— Ми обоє страждаємо, — продовжила Софі, — але ми ніколи не матимемо того, що могло б нас об’єднати. Ти чекаєш спадкоємця, а я... я не зможу його народити.

В її голосі не було сліз чи мольби — лише холодна правда, що била по серцю гостріше за будь-яку образу.

Леван схопився з місця, в очах спалахнула злість і розпач одночасно. Але Софі залишалась непохитною.

— Відпусти мене, Леване. Дозволь нам обом знайти справжній мир, хоч би якою гіркою була ця правда.

Він мовчки дивився на неї, збентежений, розгублений і розбитий. Їхній спільний світ розвалювався на очах — і цього разу без вороття назад.
 

Леван різко вдарив кулаком по столу, голос його піднявся до крику, і в очах спалахнула жорстока лють:

— Софі! Ти моя! І я ніколи не відпущу тебе! Ніхто і ніколи не забере тебе від мене!

Він зробив крок вперед, ніби хотів загнати її в кут, але Софі стояла стійко, не відступаючи.

— Ти можеш хотіти піти, — продовжував Леван, — але ти залишишся тут. Бо це моє життя, моє рішення і я вирішую, що буде з тобою!

Його голос рвався від зневаги і болю, люті і страху втрати контролю. Софі лише холодно дивилася на нього, у серці відчуваючи розбиття і безсилля, але зовні — стійкість.

— Ти не розумієш, — тихо сказала вона, — я теж страждаю, Леване. І це не життя. Це в’язниця.

Леван відчув, як у грудях роздирає буря, але не міг нічого змінити — крім того, щоб ще голосніше доводити свою владу над нею.

Леван раптом втрачає контроль. Його очі стають темними від люті, він різко хапає Софі за руку і тягне до дивану. Софі намагається вирватися, але сила Левана більша. Вона падає на м’яку оббивку, і сльози беззахисно котяться по її щоках.

— Ти моя, — шепоче він між зубами, — я не дозволю тобі піти.

Софі стискає губи, намагається стримати ридання, але від безсилля в неї підступає паніка. Вона тихо плаче, її тіло тремтить, а в серці — суміш страху, гніву і безнадії.

Леван нахиляється ближче, його дихання гаряче і важке. Він губиться в своїй люті, не помічаючи, як його жорстокість розбиває їх обох.
Леван, ще тримаючи Софі на дивані, злісно здирає з неї сукню. Рваними рухами він тягне тканину вниз, ніби хоче стерти з неї будь-яку її волю, будь-який шанс на втечу. Софі безсиллям і сльозами мовчки піддається — їй ніде сховатися, ні до кого звернутися за допомогою.

Він дивиться на неї холодним поглядом, ніби на власність, якою він володіє. В її очах — страх і відчай, але і щось глибоке, приховане від Левана — тихий спротив, що палає всередині, хоч і слабкий.

Софі заплющила очі, сльози котилися по щоках. — Будь ласка...

Він торкнувся її обличчя, ніби хотів щось зрозуміти — чи пробачити, чи знищити. Але в ту мить у його голові різко спливли спогади — слова лікаря, крик Софі в підвалі, закривавлена підлога  і… інший чоловік. Чуже тіло в ній. Не його дитина. Не його кров.

Його руки раптом ослабли. Він різко відірвався від неї, мов щось обпекло, встав, пройшовся кабінетом, мов звір у пастці, а потім без жодного слова вийшов із кімнати, грюкнувши дверима так, що у стінах відлунням покотилася лють.

Софі залишилася лежати на дивані. Її тіло тремтіло, а в серці билася єдина думка: вона мусить вирватися. Будь-що.