Розділ 43: Порожнеча

Минув місяць…

Місяць, відколи її світ обвалився остаточно. Місяць без сну, без посмішки, без віри в завтрашній день. Місяць після втрати дитини, яка була єдиною ниткою, що пов’язувала її з минулим, з Амираном, з надією.

Софі жила, але не жила насправді. Механічні рухи — встати, вмитися, вдягтися, поїсти — були ніби вимушеним ритуалом, який вона виконувала, щоб просто не збожеволіти. Леван більше не тримав її під замком. Вона мала «свободу» — іронічну, фальшиву, мов пастка без ґрат. Вони жили під одним дахом, але були мов чужі.

Жодного слова. Жодного погляду. Тиша стала новою мовою, якою вони спілкувалися.

Того вечора вона сиділа у своїй кімнаті, загорнувшись у плед, втупившись у вікно. Місяць повільно піднімався над дахами, вкриваючи місто м’яким світлом. І раптом —
сміх.

Гучний, зухвалий жіночий сміх, що линув знизу. Потім — голос Левана. Його баритон був хриплим від алкоголю, але в ньому звучала грайливість. Софі завмерла, прислухаючись, але не рухалась.

Він привів її додому. Коханку. Навмисно.

Софі не здригнулась. Не пішла з'ясовувати. Не кинула жодного погляду в дзеркало, щоб побачити — як виглядає зневага. Вона просто сіла глибше у крісло, втупившись у темряву.

Їй було байдуже.

Усе всередині давно вмерло — ще тоді, коли в лікарні лікар сказав, що дитина не вижила. Що вона ніколи більше не стане матір’ю. В ту мить, щось остаточно зламалося. І тепер — Леван, його коханка, цей дім — усе це було порожнім фоном для її внутрішньої тиші.

Він хотів викликати емоцію. Злість. Біль. Ревнощі.
Але отримав мовчання. Порожнечу.

І саме це розпалювало в ньому ще більшу лють.

Ранок був похмурим, але в будинку стояла ще більш гнітюча тиша. Софі сиділа на кухні, обережно потягуючи каву, не дивлячись на вхід Левана.

Він зайшов, притискаючи за собою двері, його очі палають люттю, але слова не лізли з горла. Він бачив, що вона не реагує — і це ще більше розпалювало його.

Леван голосно вдихнув і нарешті промовив, не приховуючи роздратування:

— Ти навіть не подивилася на мене після того, як я привів її сюди. Тобі все одно?

Софі повільно опустила каву на стіл і глянувши на нього холодним поглядом, відповіла спокійно:

— Ні, Леване. Мені давно все одно.

Він зробив крок уперед, голос став різким:

— Ти думаєш, це просто гра? Ти хочеш мене розлютити? Бо це в тебе виходить.

— Мене вже нічого не може розлютити, — тихо відповіла Софі, — окрім тебе і того, що ти зробив зі мною.

У Левана затремтіли руки, але він стиснув їх у кулаки.

— Ти забула, що ти моя! Ти не підеш нікуди!

Софі зітхнула, ніби від важкого тягаря:

— Можливо, я колись і була твоєю, але зараз я не знаю, хто я. Я втомилася боротися. Просто залиш мене в спокої.

Вона повернулася до чашки і доторкнулась до неї так, ніби це було все, що у неї лишилось.

Леван ще раз подивився на неї — і в його очах промайнув суміш злості, розчарування і безсилля. Він мовчки вийшов з кухні, залишивши Софі з її холодною кавою і холоднішою душею.