Розділ 42: Ті, що живуть у тіні

Амиран повільно пройшовся кам’яною стежкою біля гірського будиночка. Ноги ще не слухались повністю, але він тримався на них сам. Без милиць. Без підтримки. Повільно, мов у тумані, але впевнено — день за днем він повертав собі тіло, яке так боліло від кожного руху.

Бичико, його рятівник, спостерігав з порогу, вдоволено хмикнувши.
— Як на того, кого півгори прийняли за мертвого, ти ходиш непогано.
Амиран лише ледь посміхнувся у відповідь. Усмішка не торкалась очей. Вона була порожня, як і його пам’ять.

Минуло понад два місяці від тієї миті, коли його напівживого витягли з-під уламків долі. Він не пам’ятав себе — ні імені, ні обличчя, ні свого життя. Лише уривки…

Уривки, що приходили в снах.

Руки, що торкались його щоки. Голос — ніжний, тривожний, майже благання. Відчуття тепла, безпеки і... любові. Але як тільки він прокидався — все зникало, мов дим. Його серце стискалося, ніби щось важливе втрачене. Ніби хтось чекає. Але хто?

— Хто ти?.. — шепотів він щоночі у темряві, звертаючись до примари в своїй свідомості. — Хто ти, що живеш у моєму серці, хоч я не можу згадати навіть твого обличчя?..

Цілитель Бичико казав, що пам’ять може повернутись… або ніколи не повернутись. І що, можливо, це — новий шанс. Нова сторінка.

Але Амиран не хотів нової сторінки. Він відчував: там, у тій темряві, залишилось щось дороге. Хтось, хто був більше, ніж життя.

Він торкався шрамів на своєму тілі, як символів тієї війни, яку пережив, і тієї любові, яку, здається, втратив.

Але серце… серце не забувало.

Навіть якщо пам’ять мовчала — душа пам’ятала її.