Розділ 41: Тіні коханого

Софі мовчки сиділа на передньому сидінні, коли чорний автомобіль плавно котився вулицями Тбілісі. Леван вів машину сам, але за всю дорогу не проронив ані слова. Мовчання між ними було гнітючим, майже фізично відчутним — ніби ще одна присутність у салоні.

Софі дивилася у вікно, притискаючи пальці до колін, щоб не тремтіли. Вулиці, дерева, машини за вікном пропливали, мов у сні. Вона щойно вийшла з лікарні, але не почувалася живою. Її серце було порожнім, її тіло — втомлене до болю. Вона втратила все.

Коли машина заїхала у ворота маєтку, Софі навіть не підняла очей. Слуги, які вийшли зустрічати господарів, шанобливо відступили, коли вона вийшла з машини.

Леван лише коротко глянув на неї.

Вона мовчки піднялась у свою кімнату, зачинила двері і впала на ліжко. Все тіло тремтіло. Її душа нила, мов стара рана, яка ніколи не загоїться.

Затягнуті штори, тиша, яка огортала простір — усе було таким знайомим, але водночас ненависним. Ці стіни були її кліткою. Вона ненавиділа цей будинок. І Левана. І себе.

Вона заплющила очі.

І побачила ЙОГО.

Амиран. Його дотики. Його погляд, у якому вона потопала. Те, як він прошепотів її ім’я у тій короткій, шаленій ночі, коли світ нарешті перестав бути чужим… Коли вона вперше відчула, що жива.

Її губи здригнулись.

Тієї ночі вона вперше кохала по-справжньому.

Не тому, що мусила. А тому, що хотіла.

Тепер усе, що в неї залишилось — це спогад. І біль.
І тихий шепіт у серці, який благав її не здаватися.

"Я знайду тебе, Амиране. Навіть якщо для цього мені доведеться пройти крізь пекло."

Очі Софі наповнились сльозами, але цього разу — не тільки від болю.

А від ледь помітної, але незламної надії.