Розділ 40: Голос з минулого

Сонце вже хилилося до заходу, заливаючи лікарняну палату теплим золотом. Уперше за довгий час Софі наважилася діяти. Вона підійшла до сестри-господині, тихо попросивши:

— Будь ласка... Чи можу я на хвилинку скористатися телефоном?

Жінка поглянула на змарніле обличчя Софі, затрималася поглядом на її порожньому, змученому погляді — і мовчки простягнула мобільний.

Софі набрала знайомий номер, майже не дихаючи. Руки тремтіли, серце билося глухо, але настирливо.

— Алло? — пролунав голос Анни, здивований і трохи роздратований.

Софі мовчала кілька секунд, перш ніж прошепотіти:

— Анно… Це я.

На тому кінці запала тиша. Потім глухий, задушений вигук:

— Боже… Софі?! Це ти? Ти жива?! Де ти була?! Я вже думала... Я обдзвонила все! Я приїжджала, мене не пускали! Я… я боялась найгіршого!

Софі закусила губу, зібравшись із силами. Її голос зривався:

— Я жива... Але все дуже складно. Мені треба тобі розповісти.

— Я слухаю. Кажи.

— Амиран… Я була вагітна… Його дитиною. Леван дізнався про зраду . Тримав мене у підвалі два тижні. Я втекла… але він спіймав мене. Через стрес і побої я втратила дитину. Я зараз в лікарні.

Голос Софі затремтів, сльози котилися по щоках. Анна заціпеніла.

— Софі... Боже мій... Я навіть не можу уявити… Я знала, що щось не так, я це відчувала.

—  Леван став справжнім монстром. Я втратила все.

— Ти не одна. Чуєш мене? Я з тобою. Я приїду до тебе просто зараз.

— Ні… — тихо сказала Софі. — Я ще в лікарні. Я мушу трохи одужати. Але я хочу піти звідси. Назавжди. Я більше не витримаю.

Анна замовкла на мить, а тоді твердо відповіла:

— Ти більше ніколи не залишишся сама. Я тобі обіцяю. Ми все виправимо. Все.

— Анно... Мені потрібно, щоб ти зробила для мене дещо.

— Що завгодно, ти ж знаєш.

— Дізнайся про ту авіакатастрофу… ту, де загинув… — її голос зірвався, вона зробила глибокий вдих і завершила, — …Амиран.

— Добре. — Голос Анни став серйозним. — Що саме ти хочеш знати?

— Все, що зможеш знайти. Які були обставини падіння? Хто саме був на борту? Чи знайшли всі тіла? Чи були свідки? Може… хтось вижив?

— Софі… — Анна замовкла, ніби вагаючись, чи варто говорити вголос те, що з'явилось у неї в голові. — Ти думаєш, що він міг вижити?..

— Я не знаю. Але кожної ночі він приходить до мене у снах. Я не бачу його обличчя, але голос — його… Я чую, як він просить допомоги. Це більше, ніж просто мрія. Я відчуваю це всім тілом… Амиран живий.

Анна мовчала, потім рішуче сказала:

— Я все з’ясую. Обіцяю. Я розкопаю кожну новину, кожен звіт, я зв’яжусь з ким треба. Якщо є бодай найменший шанс — я його знайду.

— Дякую… — прошепотіла Софі. — Тільки ти залишилась у мене.

— І я не підведу.

Зв’язок обірвався. Софі ще довго дивилась у вікно, втомлена, знесилена, але з блиском в очах. Десь там, за стінами лікарні, можливо, живий той, кого вона кохала всією душею.

І вона зробить усе, щоб знайти його.