Розділ 39: Тиша між нами

Дні повільно тягнулися, мов важкий ланцюг за спиною. Софі перевели з реанімації в звичайну палату. Її тіло потроху відновлювалося, але душа — ні. Вона сиділа в ліжку, загорнута в ковдру, дивлячись у вікно. Здавалося, що навіть небо стало сірим назавжди.

Її очі були порожні. Червоні від безсоння й сліз. Поруч стояла тарілка з обідом, до якого вона навіть не доторкнулася. Губи сухі, потріскані. Плечі — опущені.

У дверях тихо скрипнули петлі. Софі не обернулася. Вона знала — це він.

Леван зайшов до палати без звичного впевненого кроку. Його постать здавалася меншою, мовби щось і в ньому зламалося. Вперше він не мав ані злості, ані гордості — тільки тінь на обличчі й тремтіння в голосі.

— Софі… — він видихнув. — Я… я прийшов вибачитися.

Вона мовчала. Не ворухнулася.

— Я вчинив страшні речі. — Його голос був глухим. — Тримав тебе під замком, принижував, знущався… Я втратив усе, що мав, бо не вмів інакше… Я не знав, як любити. Я думав, що тримати — значить зберігати.

Він підійшов ближче, але Софі відвернула обличчя до стіни.

— Я справді кохав тебе… і кохаю. — Він ковтнув повітря, ніби слова палили йому горло. — І все, що я робив… я робив через страх втратити тебе.

Тиша.

Софі не відповіла. Не обернулася. Навіть не подивилася на нього. Її очі були спрямовані вдалечінь — туди, де він ніколи не був.

Вона вже не могла чути ці слова. Вони запізнилися.

Леван постояв ще кілька секунд, наче сподіваючись на крихту відповіді. Але її не було.

— Пробач… — прошепотів він, і його постать зникла за дверима, залишивши по собі холод і мовчання.

Софі сиділа, згорбившись, і вперше дозволила собі заплакати не від болю, а від спустошення. Тепер вона точно знала: назад немає дороги.
Ні для нього.
Ні для неї.