Розділ 38: "Єдине, що залишалося від нього"

Палата була тиха. Лише легкий писк моніторів та шелест крапельниці порушував гнітюче мовчання. Сонце ледь пробивалося крізь жалюзі, кидаючи бліді смуги на білу постіль.

Софі повільно розплющила очі.

Все боліло. Тіло — розбите, наче після падіння з великої висоти. Душа — мов закована в лід. Спершу вона нічого не розуміла. Просто дихала. Жила… чи існувала.
Аж поки до неї не підійшла медсестра. З лагідною, але тривожною посмішкою.

— Пані Софі… Ви прийшли до тями. Це добре. Але… — вона сіла поруч. — Ви повинні бути сильною.

Очі Софі налилися тривогою. Щось у серці вже підказувало: світ знову звалився.

— Дитина… — прошепотіла вона, мовби боялася сказати вголос.

Медсестра опустила погляд і лише ледь хитнула головою.

— Ми… Ми зробили все можливе. Але, на жаль… серце плоду зупинилося до операції…

Світ розколовся.

Софі закрила обличчя руками й задихнулася у власному плачі. Це був не просто крик болю — це був стогін душі.
Це була остання ниточка, що поєднувала її з Амираном. Останній промінчик тепла у холодному пеклі.

— Це була… ЙОГО дитина… — хрипіла вона. — Єдине, що залишилося мені після нього…
І я… я не змогла… не вберегла…

Сльози текли нескінченно. Вона кричала мовчки — без звуку, як душа, що вже не має сили боротися.

Софі закуталася в ковдру, ніби хотіла сховатися від усього світу. Від болю. Від себе. Від правди.

Депресія повзла по її серці, як темна змія. Усередині неї — пустота. Вперше вона не хотіла нічого. Навіть свободи.

Бо свобода без нього, без дитини — це просто ще одна клітка.
Холодна, темна і безжальна.