Розділ 37: "Тиша після бурі"

Прошуміло кілька годин. Для Левана — це була вічність. Він ходив коридором, як звір у клітці. Очі налиті кров’ю, пальці тремтять, серце гупає, мов молот.
І ось нарешті — заскрипіли двері операційної. На порозі з’явився лікар. Обличчя — кам’яне, жодної емоції. Та це мовчання було найстрашнішим.

— Ну? — вирвалося з Левана, хрипким голосом. — Як вона?

Лікар зітхнув.
— Вона жива. Але…

Леван завмер. «Але»... це слово прозвучало, як вирок.

— Ми втратили дитину. — Лікар опустив очі. — Крововтрата була надто великою. Ми боролись… але серце плоду зупинилося ще до того, як ми почали оперувати.

Секунда. Потім ще одна. А потім — глухий удар реальності по грудях. Леван не відповів. Він просто стояв. Уперся спиною в стіну. Вперше в житті він не відчував гніву.
Тільки порожнечу.
Справжню.

— Є ще дещо, — продовжив лікар тихо, — на жаль, через складність пошкоджень… вона більше не зможе мати дітей. Організм отримав незворотні травми. Ми зробили все можливе…

У Левана затремтіли губи.
Він сів прямо на холодну лавку навпроти, мовби хтось вибив з нього повітря.

— Софі... — прошепотів він, дивлячись у стіну. — Вона хотіла дитину. Вона носила її... Не мою... Але вона була мати…

Його серце стискалося, роздиралося зсередини.

— Її зараз перевели до реанімації. Вона без свідомості. Стан стабільно важкий, — додав лікар.

Леван кивнув. Він не міг ні говорити, ні дихати. Його світ — те, що він вважав своїм — зруйнувався. І в центрі цього уламкового хаосу лежала вона… та, кого він знищив своїми ж руками.

Тиша лікарні здавалася гучнішою за крики.
Бо то вже була тиша після бурі…
Але буря — залишила попелище.