Розділ 36: «Межа»

Темрява вже не лякала Софі. Вона стала частиною її сутності — гіркою, гнітючою, постійною. Дні в підвалі перетворилися на нескінченну петлю: важкі двері відчинялись лише на кілька хвилин, аби впустити тарілку холодної їжі й пластикову пляшку з водою. Іноді, нечасто, приносили чистий одяг.

Софі не говорила. Вже давно. Її голос зник, як і віра. Її очі потьмяніли, шкіра стала сірою, обличчя виснаженим. Вона схудла настільки, що кістки проступали крізь тонку шкіру. Лише живіт, хоч і ледь помітно, ще свідчив — у ній живе інше життя.

Леван жодного разу не з’явився. Але вона знала — він навмисно її карає. Її тілесна слабкість його не зупиняла. Його злість зростала щодня — він знав, що дитина не його. І це зводило його з розуму.

Софі лежала на боці, стискаючи руки на животі. В голові шуміло, дихати було важко. Тиск, біль, безперервна тривога. Дитина мовчала. І це лякало її більше за все.

Двері рипнули. Покоївка мовчки залишила тацю на підлозі, як завжди, але не встигла обернутися, як Софі тихо зойкнула:

— А-а…

Вона сперлася на стіну, очі розширилися. Тепло. Щось мокре… щось не так.

Коли вона опустила очі й побачила темну пляму крові, що поширювалася по її ногах і розтікалася підлогою, її руки затрусилися.

— Ні… Ні, будь ласка… — прошепотіла вона, намагаючись втримати свідомість. — Тільки не це…

Вона ще зробила один крок — і впала. Покоївка скрикнула, підбігла до неї, вхопивши за плечі.

— Пані Софі?! Пані Софі! — її голос зірвався. — Господи!Пан ЛЕВАН! Пан ЛЕВАН! ШВИДКО!

Софі лежала без тями, бліда як смерть, а під нею — калюжа крові.

Її тіло здавалось крихким, зламаним. А всередині — щось згасало.

Палац занурився в паніку. Слуги бігали коридорами, а охорона поспіхом відкривала ворота. Леван на руках виніс бездиханне тіло Софі до машини. Її обличчя було бліде, губи сині, а тонке тіло — зовсім безвольне. Кров ще текла по стегнах, залишаючи криваві сліди на його одязі.

— Чорт забирай… Тримайся, чуєш? — прошепотів він, натискаючи на газ. Його руки тремтіли, серце билося в горлі. Паніка душила його зсередини. — Тільки не зараз… Тільки не помри…

Він гнав машину крізь ніч, мов шалений, поки фармацевтичне світло лікарні не розпанахало темряву.

— Екстрений випадок! — закричав він до персоналу, вибігаючи з авто. — Вона вагітна! В неї кровотеча! Вона непритомна!

Лікарі і медсестри підбігли з каталкою, а вже за мить Софі зникла за дверима операційної. Леван стояв у коридорі, втиснувшись у стіну, наче загнаний звір. Руки в крові, сорочка — в крові. У голові — гул.

Його вбивала думка: він це зробив. Він довів її до цього.

Він пригадав кожну сцену — кожен крик, кожен удар, кожне знущання. Вона не кричала. Вона мовчала. Її мовчання било сильніше за будь-які слова. Її очі — порожні, мертві — тепер не виходили з його пам’яті.

Він сів на лаву, притулившись лобом до стіни. Йому здавалося, що час зупинився. Кожна секунда була як вічність. Його світ розвалювався прямо в цьому лікарняному коридорі.

— Якщо вона помре… — прошепотів він сам до себе. — Я не зможу дихати… я не зможу жити…

Двері операційної не відкривались. А Леван сидів, мов зламана тінь великого чоловіка, і вперше в житті відчував не гнів… а страх. Справжній, нищівний страх.

За життя жінки, яку не зміг зберегти.