Розділ 35: «Клітка для пташки»

Софі важко ступала ногами по кам’яній підлозі, ледь тримаючись на ногах після тієї страшної поїздки в машині, де Леван мовчав, але його погляд пік більше, ніж слова. Коли джип зупинився біля маєтку, він вирвав її з салону, мов ляльку — грубо, безжально, наче втратив рештки розуму.

— Тобі тут і місце, зрадлива тварюко! — гаркнув він і кинув її на вогкий бетон.

Двері грюкнули. Засув став на місце.

Темрява. Суха, задушлива, мов гробниця.

Софі повільно підвелася, обмацуючи навколо. Її руки торкнулися чогось м’якого — старий матрац, вологий і холодний. Жодного світла. Жодного вікна. Лише тонка щілина під дверима, крізь яку ледве проникало тьмяне світло лампи з коридору.

Вона обхопила плечі руками й присіла, стискаючись від холоду. Кожен рух відгукувався болем. Внутрішній стан був на межі: серце билося, але все тіло німіло від страху. Її втеча провалилась. Вона знову — в пастці.

Її долоні тремтіли, губи були сухі, а в очах стояли сльози, які не могли вилитися — вони застрягли десь у грудях, разом із криком.

"Я не встигла... я не змогла… я підвела його…" — шепотіла вона подумки.

Від люті Левана її шкіра ще палала. Боліло тіло. Але більше боліла душа. Вона чула, як у животі б’ється ще одне серце — малесеньке, беззахисне. І їй ставало моторошно.

"Що буде з нами?.. Як мені захистити дитину?.. Чи я взагалі ще колись вийду звідси?"

Підвал стискав її, мов лабети смерті. Звуки згори — кроки, шурхіт — доносилися глухо, але кожен із них змушував здригатися. Час втрачав сенс: день чи ніч, година чи вічність — Софі не знала.

Вона мовчала, не просила, не кричала. Уперше за довгий час її накривала порожнеча, така глибока, що навіть біль в ній губився.

Але в серці залишалась одна думка — Амиран.