Розділ 34: “Полювання”

У маєтку здійнялася тривога. Камери мовчали, двері в кімнату Софі були відчинені, ліжко охайно застелене. Вона зникла.

Один із охоронців, перевіряючи периметр, помітив сліди біля кущів винограду. Шматок тканини зачепився за колючий дріт. Він одразу повідомив Левану.

— ЩО?! — гримнув Леван, розбиваючи об стіну келих віскі. — ЦЯ КУРВА ВТЕКЛА?! ВАГІТНА?! З МОГО ДОМУ?!

Його очі спалахнули диким вогнем, злість змішалась із приниженням. Він більше не стримувався — жбурляв усе навколо, зривав штори, трощив меблі. Потім різко зупинився, ковзнув пальцями по підборіддю і сказав холодно:

— Шукайте її. Усіх підняти. Пси — в ліс. Камери — перевірити. Всі пости на виїздах — заблокувати. Вона не вийде з цієї землі. ЖИВОЮ.

Він особисто сів у джип, з натиском вбив ключ у запалення й рвонув у бік лісу, де свідок бачив постать, що бігла в темряву.

---

Софі бігла, наче переслідувана звіром. Вітер рвав їй волосся, гілки хапали за одяг, земля під ногами була слизькою. Вона ковзнула, впала на коліна, знову підвелася. Її легені палали, серце гриміло в грудях. Але страх гнав її вперед — страх за себе, за дитину… за надію.

Раптом почулося гавкання. Потім — гуркіт мотора. Ліс затремтів від вогнів фар.

Він їде. Він близько.

Софі забігла глибше в хащі, майже повзучи крізь колючі зарості. Її руки були в подряпинах, ноги німіли від болю. Але вона не зупинялась.

— СОФІ!!! — голос Левана розірвав ніч. — Я ВБ’Ю ТЕБЕ, ЧУЄШ?!

Її здригнуло. Вона ковтнула крик, що рвався з грудей, і спробувала згорнути убік, але позаду почувся тріск гілок — він був уже зовсім поруч.
---

— Стояти!!! — загарчав Леван, вискочивши з машини просто перед нею. — ТИ ДУМАЛА, ЩО ЗМОЖЕШ ВТЕКТИ?! ВІД МЕНЕ?! ТИ МОЯ!!!

Софі завмерла, серце стискалося в паніці. Вона хитала головою, дихаючи уривчасто:

— Не чіпай мене… будь ласка…

— ЗАТКНИСЬ!!! — він схопив її за руку так, що вона закричала від болю. — Ти втекла?! Вагітна?! Від мене?! Після всього, що я зробив?!

— Я не твоя річ… Я не твоя власність… — прошепотіла вона, сльози обпікали обличчя.

— Я СКІЛЬКИ РОКІВ ТЕБЕ ТЕРПІВ! — він стиснув її ще сильніше. — І ти мені віддячила цим?! Ти ПОЖАЛІЄШ!

— Це… не твоя дитина… — вирвалося з її вуст, майже несвідомо.

Леван зупинився. Його очі розширились. Тиша, така глуха й тривожна, повисла на кілька секунд. А потім — грім удару. Його долоня знову впала на її обличчя.

Софі впала на землю.

— Ти ще пожалкуєш, що народилася, Софі.

І він підняв її, як ляльку, закинув у машину й різко рвонув у бік дому.