Розділ 32: “Клич у снах”

Минули дні, схожі один на одного, як краплі дощу на холодному склі. Софі жила у мовчазному полоні, її світ давно зменшився до розмірів однієї кімнати та кількох кроків на подвір'ї під наглядом охорони. Але щоночі її свідомість виривалася з клітки — у сни, тривожні, майже пророчі.

Кожен сон починався однаково. Туман. Ніби вона стояла на краю прірви, а навколо — лише сіра порожнеча. І в цій тиші лунав голос.

— Софі... допоможи...

Він кликав її — з болем, розпачем і чимось дивним, до болю знайомим.

— Софі... я тут... знайди мене...

Це був голос Амирана. Вона була в цьому впевнена. Але щоразу, коли вона бігла назустріч цьому голосу, намагаючись побачити його обличчя — все розчинялося. Вона прокидалася, задихана, вся в холодному поту, серце билося так, ніби виривалося з грудей.
---

Вона лежала в ліжку, притискаючи долоню до живота. Темрява огортала кімнату, але її розум не міг заспокоїтись.

— Чому я його чую? — пошепки мовила вона у порожнечу. — Невже він живий?.. Чи це лише мій біль говорить зі мною?

Ці сни розривали її зсередини. Вона не говорила про них ні з ким. Її серце відчувало: ніхто не повірить. Але ці сни повторювались — щодня, наполегливо, невідступно.

Вона почала боятися засинати. Та водночас — чекала на ці сни. Бо в них вона знову чула його. Знову була з ним, хоча б на мить.

І чим далі — тим ясніше ставало одне: він кликав її не просто так. Йому потрібна була її допомога.

Софі не знала, як і де шукати Амирана. Але серце, яке вона вважала розбитим, почало битися інакше. У ньому знову з’явилося полум’я — слабке, але живе.