Розділ 31: “Інкубатор”

Софі повільно вийшла з ванної кімнати. Обличчя бліде, погляд відсторонений, живіт ще плаский, але в ньому вже жило нове життя. Життя, що з кожним днем усе більше ставало її єдиною надією й водночас — пасткою.

Щойно вона ступила в їдальню, на неї обрушився шквал оплесків, привітань і піднесених голосів:

— Вітаємо, Софі! — вигукнула Мері.
— Нарешті! — зітхнула з удаваною ніжністю Нано, підходячи до неї.
— Молодець, дівчинко, — кивнув Вахтанг. — Вчасно.

Софі мовчала. Вона не усміхалась. Не дякувала. Не ловила поглядів.
Вона просто стояла, опустивши очі, як людина, яку змусили зіграти роль у виставі, де сценарій написаний нею не був.
Їм не цікаво, як я себе почуваю. Їм не цікава я. Їм потрібна дитина. Спадкоємець. Мій організм — не більше ніж зручна утроба.

Нано підійшла ближче, поклала руку їй на плече.
— Як ти, Софі? Тобі краще? Це великий день для нас усіх, ти знаєш…

Софі ледь відстороняється, не грубо, але відчутно.

— Мені потрібно відпочити, — спокійно сказала вона, не дивлячись їй у вічі. — Перепрошую.

І, не чекаючи дозволу чи реакції, розвернулася і повільно пішла з-за столу.

Родина Левана на мить замовкла.

— Що це було? — з подивом прошепотіла Мері.
— Гормони, — відмахнулася Нано. — Не звертайте уваги. Вагітність — це завжди емоції.
— Але ж якось… нешанобливо, — промовив Вахтанг. — Ми святкуємо.

Леван нічого не сказав. Його погляд був холодний, але щось у ньому блимнуло — чи то роздратування, чи то сором за “некеровану” жінку.

А Софі йшла коридором у свою кімнату, тримаючись за поруччя. Усередині — глуха тиша.
Вона не раділа вагітності. Не раділа життю. Вона просто… існувала.
І ця дитина в ній була єдиним світлим спогадом, що залишився від чоловіка, якого вона кохала. І, можливо, втратила назавжди.

Двері в кімнату Софі відчинилися різко, майже з тріском. Леван увірвався всередину — у чорній сорочці з закоченими рукавами, ще злегка збуджений алкоголем і емоціями після вечері. Його очі палали люттю.

— Що це було, Софі?! — загримів він. — Вони прийшли, щоб розділити з нами радість, а ти повелася як… як невдячна!

Софі сиділа на краю ліжка, спиною до нього. Її руки лежали на колінах, сплетені. Плечі трохи згорблені, але вона навіть не здригнулася.

— Ти не скажеш нічого? — ще голосніше запитав він, підійшовши ближче. — Що це за показна холодність?! Яке ти мала право зганьбити мене перед родиною?

Мовчання. Лише тиха тінь в очах Софі, коли вона повільно повернула голову до нього.

— Я не зганьбила тебе, Леване. Я просто більше не вдаю. — Її голос був м’яким, тихим… смертельно втомленим.

Ці слова, ця байдужа правда, немов ударили його сильніше за будь-який ляпас.

— Не вдаєш? — Він скривився. — Тобі мало того, що носиш мою дитину? Ти думаєш, це дає тобі право мене зневажати?

Софі дивилася просто в його очі. Спокійно. Без страху. Без благання. У ній було щось нове — спустошення, яке вже не просить пощади.

— Це не твоя дитина, — сказала вона  вголос.

Леван витріщився на неї ще секунду, потім зробив крок уперед — різкий, небезпечний.

— Не провокуй мене, Софі. — Його голос став нижчим, небезпечнішим. — Я ще досі стримуюсь.

Софі опустила очі.
— Я втомилась. Можеш не грати переді мною свою виставу. Мені вже байдуже, Леване. Байдуже, що ти кричиш. Байдуже, що ти злишся. Навіть якщо вдариш — мені вже… все одно.

Ця байдужість розлючила його більше, ніж сльози, ніж крики, ніж навіть зрада.

— Не смій говорити зі мною так! — зірвався він, схопивши її за плечі. — Ти належиш мені! І завжди належатимеш!

Софі не відвернулася. Не просила. Лише подивилась на нього, наче дивилась крізь нього.

— Ти можеш закривати мене в кімнатах, контролювати кожен мій крок, але одне ти вже втратив — мою душу. Я не з тобою, Леване. І ніколи не буду.

Його руки розтиснулися. Він відступив, розгублений.

— Спи, якщо можеш, — кинув він зневажливо, вийшов і голосно зачинив за собою двері.

А Софі залишилась у тиші, в якій не було вже ні страху, ні болю. Лише байдужість — холодна, як мармур.
І крихітне життя в ній, єдине, заради чого вона ще дихала.