Розділ 29: «Клітка без стін»

Час у неволі — річ підступна.
Він розтягується до болю, як тінь перед заходом сонця, і капає не годинами, а краплями — важкими, крижаними.

Минуло кілька тижнів. Можливо, більше. Софі вже й не намагалась рахувати дні.
Її світ зменшився до розмірів кімнати з заґратованим балконом, звідки видно було лише частину саду, в якому вона колись усміхалася.

Іноді, під наглядом двох охоронців, Леван дозволяв їй вийти надвір — дихнути. Але це була не свобода. Це була милостиня. Клітка без стін.
Вона йшла повільно, опустивши погляд, мов злочинниця, яку ось-ось повернуть у камеру.

Леван мовчав. Весь цей час.
Вони не розмовляли. Не дивилися один одному в очі.
Він заходив у дім пізно, часто — п’яний. Але до неї — ні кроку.
Вони стали чужими. Двоє людей під одним дахом, між якими прірва.

Софі не плакала вже давно.
Вона ніби зсередини вимерзла. Лише очі залишились живими — там жила втрата, і щось ще — надія, яка не помирає, попри все.

Щоночі вона згадувала Амирана.
Його руки. Очі. Його подих на своїй шкірі.
І кожного разу серце рвалося — бо вона не вірила. Не могла повірити, що він загинув.
Не міг так просто зникнути.
«Ми щось не встигли…» — думала вона, і ця думка палила гірше за будь-яку рану.

І хоч її тіло знемагало від втоми, хоч дитина під серцем вже давала про себе знати — Софі виживала, не жила.
Вона блукала спогадами, немов у лабіринті, шукаючи хоч якісь двері назад до того вечора, коли ще вірила, що може бути щасливою.

Вона ставала сильнішою.
Не через Левана. Не через страх.
А через те, що десь там, у глибині душі, вірила в диво.