Розділ 28: «Тіні з пам’яті»

Я прокидався не від світла — від болю.
Він ходив за мною, мов вірний пес. Кожна кістка, кожен суглоб, навіть повіки боліли, наче зашиті дротом. І ще — тиша. Гірська, густа тиша, яку зрідка прорізав спів пташок або хрускіт старих дощок під ногами Бичико.

— Повільно, — бурмотів він, коли я намагався піднятися з ліжка. — Як дитина, що вчиться жити знову.

Я слухав. Я корився. Бо тіло моє — не моє. Воно зраджувало мене, ламалося, коли я тільки мріяв про крок. Руки тремтіли, ноги не слухалися. Але Бичико вірив. А його віра була, наче костур — давала силу, коли сам не міг встояти.

Та гірше за біль було інше — порожнеча в голові.
Я не пам’ятав, хто я. Чому я тут. Що зі мною сталося. Хто ці люди, які блимають уривками перед очима — жінка з довгим волоссям, її заплакані очі, чиєсь ім’я...

Іноді, коли Бичико робив настої, я дивився у вікно. А там — тільки гори й небо. Таке безмежне, що я губив себе у ньому. Але з глибини мого нутра виринала тривога. Ніби десь, дуже далеко, хтось чекає на мене, хтось, кому я обіцяв щось дуже важливе. І я не міг згадати що.

— Бачиш сни? — спитав одного ранку Бичико, коли перев’язував мені плече.

— Так, — відповів я. — Жінка. Її очі. Вона плаче.
— Вона кличе тебе?
— Не знаю... Але в грудях — ніби ніж. Іноді думаю, що втратив щось більше, ніж просто пам’ять.

Бичико не став ставити зайвих запитань. Він лише притиснув долоню до мого чола.

— Все згадається тоді, коли буде час. А поки — вчися жити знову.

Я вчився. По ковтку. По кроці.
Я був, як розбита чашка — склеєна, але тріщини залишилися.

І хоч ім’я своє я ще не вимовляв уголос, серце час від часу стискалося дивним передчуттям:
Я комусь дуже потрібен. І я мушу повернутися.