Розділ 27: «Той, що зцілює»

Хатина Бичико стояла на краю урвища, загублена серед сосен і диких трав. Вона була побудована ще його дідом, але з роками перетворена на скромну, але надійну обитель. Камін у центрі дому майже ніколи не згасав — вогонь тут був символом життя. На полицях — склянки з сушеним зіллям, баночки з настоянками, трав’яні обереги, які пахли полином, чебрецем і лавандою.

Бичико був самотній. Колись мав жінку, але вона померла ще двадцять років тому. З того часу він віддалився від світу. Люди все одно йшли до нього — через хвороби, через біди. А він допомагав.Не лікар у звичному сенсі. Не шаман. І не знахар. Він був більше — людина, яку шанували за силу душі, за мовчазну мудрість і руки, що знали, як повернути життя, навіть коли надії вже не було.

Так само було і з незнайомцем, якого приніс до нього мандрівник. Чоловік — обгорілий, непритомний, зламаний — не мав при собі нічого, окрім тіла, що ледве дихало. Бичико не питав, хто він. Лише мовчки роздяг, обробив рани, змастив обпечені ділянки шкіри мазями зі смоли та прополісу, зціджував настої з арніки й живокосту, змащував шрами сумішшю меду, олії і тривалого терпіння.

— Ти народився вдруге, — говорив він, поки натирав чоловіку спину гірськими оліями. — То й ім’я твоє нове. Але серце твоє не змінити.

Він поїв Амірана з ложки, коли той не міг сам навіть поворухнути рукою. Поїв бульйонами з баранячих кісток, настоями м’яти й календули. Міняв бинти тричі на день, сам шив подушку з сушених трав, аби той спав спокійніше.

— Біль — це пам’ять, — казав він, коли Аміран здригався уві сні. — Але інколи, щоб вилікувати душу, треба, щоб вона трохи побула порожньою.

Минали дні. Тижні. Аміран почав ходити. Повільно, зі шрамами на шкірі та порожнечею в очах.

— Я не знаю, хто я, — прошепотів одного вечора.

— Ти не повинен знати все одразу, — відповів Бичико. — Іноді відповідь приходить тоді, коли ми готові її почути.

І він не поспішав. Лікував — не тільки тіло, а й щось більше. Своїм спокоєм, гірським повітрям, запахом вечірнього чаю з диких груш, мовчанкою, яка не тиснула, а підтримувала.

Аміран ще не знав свого минулого. Але він відчував: те, що залишив — не просто життя. Там було щось… чи хтось… що б’є в груди, як глухий біль перед грозою.

І Бичико, навіть нічого не питаючи, це розумів.