Розділ 26. «Повернення з попелу»

Темрява була всюди. Вона душила, тиснула, ламала. І тільки десь глибоко, наче крізь товщу води, до Амірана поволі пробивався голос… спершу незрозумілий, потім слабкий… як шепіт.

— Живий… Боже, та він ще дихає…
---

Він не пам’ятав, як це сталося. Останнє, що залишилось у свідомості — це лихий крик пілота й удар, немов грім у шлунок. Потім — вибух. Полум’я. Гострий біль, що пронизав усе тіло.

А потім — порожнеча.

Його викинуло з дверей, коли корпус ще не розірвало. Викинуло у холодне повітря і в безодню каміння та снігу.

Як він вижив — було дивом.

Його знайшов пастух, мандрівник, що спускався з верхів’я з худобою. Побачив чорне тіло серед снігу. Обпечене, скривавлене, але… живе.

— Бичико… тільки він ще може витягнути з того світу, — пробурмотів чоловік, притягуючи Амірана до ослиці.
---

Цілитель жив високо в горах. Його знали як дивакуватого самітника, що вмів говорити з травами й духами. Але саме його руки витягли Амірана назад у цей світ.

Більше місяця він лежав у ліжку. Без свідомості, з обпеченими руками, численними переломами, зі шрамами, які змінять його назавжди. Але — він дихав.

І от одного ранку, коли вітер навіював гірку тишу, він нарешті відкрив очі.

Світ розпливався, а в грудях — мов вогонь.

— Де… я? — прошепотів, наче вперше навчився говорити.

Бичико нахилився до нього, його очі були глибокі, як озера.

— Ти ще тут. На цій землі. Може, і не мав бути. Але тебе хтось тримає. Чиясь любов не дала тобі піти.

Аміран лежав на вузькому ліжку в гірській хатині Бичико, обмотаний бинтами, зі шрамами, які перетинали груди, спину, обличчя. Тіло пам’ятало біль… але душа — мов стерта сторінка.

— Як тебе звати, сину? — вкотре питав Бичико.

Чоловік мовчав. Дивився на свої руки, вкриті блідо-рожевою шкірою після опіків. Він не впізнавав навіть їх.

— Ти був у небі, — лагідно казав цілитель. — Летів кудись… далеко. Ти важливий. Я це бачу.

— Я… не знаю, хто я, — голос його був хрипкий і тонкий, неначе його вивели з глибокого сну.

— Ти з’явився з вогню, — тихо відповів Бичико. — А значить, знову народився.
---

Іноді Аміран прокидався вночі у поту, зі стиснутими кулаками, й шепотів у пітьму:

— Соф… со... щось… хтось…

Його тіло здригалося від образів, що проносилися уривками:
жіночі очі… палаючий літак… чиїсь руки… поцілунок… і біль, який пронизував усе нутро.

Але що було сном, а що реальністю — він не розумів.
---

— Чому я не пам’ятаю? — якось запитав у Бичико. — У голові — порожньо.

— Твоє серце ще знає більше, ніж мозок. Душа не забуває, тільки мовчить, — відповів старий.

— А якщо я був… кимось поганим?

— А якщо був тим, хто рятував, не знаючи, як врятувати себе?
---

Аміран дивився в дзеркало на себе нового — з глибоким шрамом на обличчі, зі зміненим поглядом, втомленими очима.