Розділ 24: «Невідворотне»

Наступного дня Леван з’явився вранці, мовчазний, із застиглим обличчям. Не сказав ані слова, лише кивнув охоронцю — і за кілька хвилин Софі вже сиділа в чорному джипі, який мчав її в лікарню. Її серце калатало, немов тривожний дзвін. Вона боялася не результатів, а того, що буде після них.

В клініці все здавалося надто білим, холодним і байдужим. Їй зробили УЗД та здали кров на аналіз. Леван сидів осторонь, мовчки перегортаючи щось у телефоні. Але Софі відчувала його напругу — вона пульсувала в повітрі, мов гроза перед зливою.

Минуло майже дві години, коли до них підійшла лікарка, тримаючи папку з результатами.

— Пані Мегрелі, вітаю. Ви на 4-му тижні вагітності. Все поки в нормі, але… вам треба берегти себе. Більше відпочинку, менше стресів.

Софі застигла. Вона чула слова лікарки, але її мозок не встигав переварити зміст. Її долоні тремтіли. Вагітна. Це не була помилка.

Леван підвівся різко, мов удар струмом. Його очі — дві крижані ущелини, не відводилися від лікарки.

— Ви впевнені? — холодно спитав він.

— Абсолютно, — спокійно відповіла жінка.

Коли вони вийшли з кабінету, між ними зависла важка, задушлива тиша. Софі не наважувалась дивитись йому в очі. Її шлунок скрутила тривога. Усі емоції сплутались у грудях: страх, біль, надія… і тінь того, кого вона втратила — Амирана.

"Чия ця дитина?" — це питання повисло в повітрі, хоча жоден з них не вимовив його вголос.

— Поїхали додому, — сказав Леван, стискаючи щелепи. Його голос був незворушним, але всередині нього щось кипіло.

А Софі вперше за довгий час відчула не паніку… а рішучість.

Софі сиділа в машині, втупившись у вікно.

Світ ніби рухався навколо неї, але вона стояла на місці, завмерла у тиші власного розуму. Дитина. Вона вагітна. Але не від Левана.

"Це не його дитина… це — Амирана…" — слова лунали в її голові, мов удари дзвону, кожен з яких боляче віддавав у серце.

З Леваном вона завжди була обережною. Завжди. Таблетки, захист, холодний обов’язок — усе це було частиною їхнього шлюбу. Любові не було. Ніжності не було. Була лише вимога — спадкоємець. І страх. Вічний страх.

А з Амираном… у тій ночі не було захисту. Не було розрахунку. Лише шалене бажання. Серце. Душа. Те, що жило в ній з першого погляду.

Софі поклала руку на живіт. Її пальці тремтіли.

— Маленький… — прошепотіла вона, ледве чутно. — Це ти… Його частинка. Його тепло… його любов.

Очі наповнились сльозами. Змішані почуття душили її зсередини — радість і біль, страх і надія. Цей малюк — єдине, що залишилось від того, кого вона кохала. Від того, хто загинув… Хто вже ніколи не обійме її. Не дізнається, що вона чекає його дитину.

А поруч сидів Леван — мовчазний, з напруженими щелепами і спалахом люті в очах. Він ще не сказав ні слова, але вона знала — буря насувається.

І вона буде сильною. Заради себе. Заради дитини. І з любові до того, кого втратила… але не забула.