Розділ 21. Розкрита правда

Двері грюкнули так, що луна прокотилася кімнатою. Я здригнулася. Леван зайшов, наче буря — очі палали, щелепа напружена, кулаки стиснуті. У руках він тримав мою сумочку.

— Ось що ти ховала від мене! — рикнув він і кинув сумку мені під ноги. За нею полетіла упаковка таблеток — вони вдарили мене в щоку і розсипалися по підлозі.

Я завмерла.

— Ти мене роками обманювала? — голос його надривав повітря. — Я думав, що проблема в мені, що Бог карає нас! А ти весь цей час... просто не хотіла!

— Леване… — мій голос тремтів. — Це… це не так… Я боялася… Я не була готова...

— Ти не була готова стати матір’ю моїх дітей?! — кричав він, зробивши крок до мене. — Ти знала, що для мене це головне! Для всієї родини це — честь, майбутнє!

Я відступила назад, спіткнулася об ліжко. Серце гупало десь у горлі.

— Я… я людина, Леване… а не інкубатор… Я боялася тебе… твого гніву… твого контролю…

У його очах мигнула темна лють. Рука рвонулась до мене, і в наступну мить я втратила рівновагу, впала на підлогу, вдарившись об кут ліжка. Все затихло — лише гучно бився мій пульс у скронях.

— Ти зганьбила мене… зрадила мене… тепер хочеш мене принизити остаточно? — прошипів він крізь зуби, важко дихаючи.

Я лежала мовчки, зранена не лише фізично, а й душевно. Сльози текли, змішуючись із пилом підлоги.

— Ти не підеш звідси. Не зруйнуєш моє життя. Я тебе не відпущу.

І з цими словами він вийшов, грюкнувши дверима, що знову замкнулися з того боку.

В кімнаті настала тиша, але вона була гучнішою за будь-який крик. Я лежала на холодній підлозі, тіло німіло від удару, але найбільший біль відчувався десь глибоко всередині — у серці, у душі. Сльози непомітно текли по щоках, змішуючись із пилом і потім, залишаючи холодні сліди.

Дихання було уривчастим і важким, як ніби я намагалася втягнути в легені не просто повітря, а ковток життя, який з кожною секундою здавався дедалі далі. Кожен м’яз мовчки кричав від напруги, а голова боліла від нерозуміння, від безсилля, від жаху.

Я боялася піднятися, боялася навіть подивитися на двері, за якими залишився Леван — людина, що  стала джерелом моїх найгірших страхів. Серце стиснулося у холодний кулак — чи є в мені сили боротися, чи знову стати його тінню, його жертвою?

В голові крутилося лише одне: «Чому я так живу? Чому це моя реальність? Чому я дозволила йому зайти так далеко?» Відчуття провини і сорому душили мене, але водночас розгоралася іскра люті — люті на себе за слабкість і на нього за цю безмежну жорстокість.

Я повільно підвелася, тіло ледве слухалося. Кожен рух був наче по лезу ножа — боляче фізично і душевно. Двері за мною залишалися міцно зачиненими, а я відчувала, що моє серце теж зачинилося у клітці страху.

Я знала — це не кінець. Це початок боротьби, яка може змінити все. Але поки що я залишалася сама зі своїм болем, на холодній підлозі чужої кімнати, в полоні страху і надії на свободу.