Вже минув тиждень, як я опинилася в цій кімнаті — маленькій, холодній, чужій. Покоївки тихо і беземоційно приносять мені їжу, воду та чистий одяг. Вони мовчки кладуть усе на край ліжка, не піднімаючи очей, ніби я вже не людина, а лише предмет, якому треба дати поживу.
Леван не приходить. І, зізнаюсь, це єдине, що зараз мене тішить. Я не хочу його бачити. Не хочу слухати його злі слова, не хочу боятися його погляду. Його відсутність — як короткий подих свободи в цій пастці.
Щодня я прошу покоївок: «Відпустіть мене… будь ласка… я більше не можу так жити». Але вони мовчать. Ні слова у відповідь, ні натяку, що хтось може мене почути.
Я розумію — якщо не піду сама, мене не випустять. І в моїй душі зріє план втечі, хоч серце і стискається від страху. Але жити у страху — це не життя.
Я втечу. Хоч як би тяжко не було. Хоч як би темно не було навколо.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
