Розділ 18. Відлуння зради

Леван стояв у дверях моєї кімнати, мовчки вдивляючись у мене холодним, безжальним поглядом. Його обличчя було кам’яним, виблискували лише очі — повні гніву і темної пристрасті.

— Я забуду твою зраду, Софі, — сказав він повільно, голос його став шиплячим. — Але тільки заради нашої сім’ї, заради того, щоб ім’я Мегрелі залишалося чистим. Ти ж розумієш, що це — понад усе.

Я не могла повірити своїм вухам.

— Ні, — прошепотіла я, ледве стримуючи сльози. — Я більше не можу так жити. Я хочу розлучення.

Леван зробив крок вперед, і я відступила.

— Ти не думаєш, що це так просто, — прошипів він, — розлучитися зі мною? Ти — моя власність, Софі. І якщо ти надумаєш піти — я зламаю тебе. Я розірву тебе на шматки, і всі дізнаються, що ти була нечистою.

Я відчула холод страху, але відчай був сильнішим.

— Я не боюся тебе, — зізналася я, —  я боюся більше жити в брехні. Я хочу свободи.

Він засміявся — холодно і злобно.

— Свобода? Тобі не дасть її ніхто. Ти належиш мені. Пам’ятай це. Якщо ти підіймеш голос, я зруйную твоє життя, зламаю твою душу. Ніхто і ніколи не повірить тобі.

Я опустила голову і шепотіла:

— Тоді я помру у цій клітці...

Він зиркнув на мене і жорстко зачинив двері.

— Спи з цим, Софі. Ти нікуди не дінешся.— Я зроблю так, що ти пожалієш, що взагалі народилася! Ти — моя. І ти залишишся тут, поки я не вирішу інакше!

Темрява обгорнула мене, і холод пронизав до кісток. Без їжі, без води, без надії.

Вона сидить на холодній підлозі, відчуваючи, як тягне вниз тягар безнадії. Її тіло здається слабким і розбитим, наче після сильного шторму.  Удар Левана не тільки залишив слід на шкірі, а й розбив її довіру, її віру у власну цінність.

У голові Софі кружляють думки: “Чому я так боюся? Чому він має таку владу над моїм життям? Чи справді я народилася для цього болю? Чи колись зможу вирватися з цього темного кола?”

Її серце розривається між бажанням втекти і почуттям провини. Вона розуміє, що Леван тримає її не лише силою, а й страхом — страхом самотності, осуду, невідомості. Цей страх, як ланцюг, що тягне її назад, не даючи кроку вперед.

Водночас в глибині душі зароджується крихітна іскра надії — пам’ять про Амирана, про те, як його присутність давала їй тепло і світло в цій темряві. Софі відчуває, що десь там, поза межами цього будинку і цього життя, може існувати інший шлях — шлях до свободи і справжнього кохання.

Але зараз — зараз вона просто сидить і плаче, тихо, щоб ніхто не почув, щоб цей біль залишився лише з нею. І це її найбільша боротьба — зберегти себе в світі, який здається таким холодним і безжальним.