Розділ 17 .У полоні тиші

Софі

Я прокинулася, наче з глибокого сну… або з болісного кошмару.

Голова гуділа, щока пекла, але справжній біль оселився в грудях. Не від удару — ні. Від того, що він не почув мене. Не захотів зрозуміти. Від того, що в його очах я була не людиною, а власністю, і за зраду — як він це назвав — я заслужила покарання.

Я повільно підвелася з ліжка. Легке запаморочення змусило мене спертися на узголів’я. Кімната була мовчазною, задушливою. Страх пробігся по шкірі, коли я глянула на двері.

Я підійшла, потягнула за ручку.

Замкнено.

Серце стислося.
— Ні… — прошепотіла я, як молитву.

Я сіла на підлогу, обійнявши коліна. Порожнеча в душі стискалася тугим вузлом. Як я опинилася тут? Як я дозволила собі жити в клітці?

Мене трясло. Не від холоду — від безсилля. Я не могла більше бути тінню в чиємусь житті. Я хотіла свободи. Хотіла жити, дихати, любити по-справжньому. Але зараз… я була замкнена, наче річ, яку поставили на полицю, щоб ніхто не смів торкнутися.

Я згадала Амирана.
Його руки. Його очі.
Той спокій, який я відчула поруч із ним, ту пристрасть… і ту повагу.
Він бачив мене. Не як жінку Левана. Як Софі. Як окрему людину.

Я більше не можу бути полонянкою.

І якщо сьогоднішній ранок — це початок війни, я готова.

Навіть якщо боюся до тремтіння.

День тягнувся, мов нескінченна кара.
Я знову й знову пробувала відкрити двері — трясла за ручку, била кулаками, шепотіла крізь сльози:
— Відкрий… Леване, прошу…
Але тиша була глухою, холодною, наче стіни цього будинку.

Я сиділа під дверима, притулившись спиною до дерев’яної панелі, наче дитина, яку замкнули в темряві за непослух.
Шлунок болів від голоду, в горлі пересохло, але це було дрібницею порівняно з тим, що відбувалося в мені.

Я прокручувала в голові наш вечір… мій вибір… мою зраду. І хоч біль роз’їдав ізсередини, я знала — це не я зрадила. Зрадила себе — залишаючись поруч із ним. Тільки це.

Сонце хилилось до заходу. Промені через віконце падали прямо на мене.
Я дивилася на пил, що кружляв у повітрі, і враз усвідомила: я не річ. Не маріонетка. Не полонянка.

Мене не можна тримати зачиненою, мов коштовність у сейфі. Я — жива. І поки дихаю, буду боротися.

Навіть якщо зараз — слабка.
Навіть якщо сиджу одна, голодна, в замкненій кімнаті.
Навіть якщо боюся…

Я витру сльози. Я встану. Я виберу себе.