Розділ 16.Ціна правди

Я стояла посеред нашого розкішного дому, який здавався мені чужим, холодним, мертвим. Порожні стіни глушили навіть найменший подих. Серце билося десь у горлі — так голосно, що я чула його у вухах. Я повернулася. Я знала — мусила це зробити. Сказати йому правду. Вперше за ці три роки поглянути в його очі й не тремтіти від страху.

Я зняла пальто, обережно повісила його на вішак і сіла у вітальні, склавши руки на колінах. Як школярка перед карою. Але я вже не та Софі, що мовчала. Я не дозволю більше топтати свою душу.

Час тягнувся болісно повільно. За вікном темніло. Я чула, як охоронці вітаються з кимось. Потім важкі кроки в коридорі, дзвін ключів… Двері відчинилися.

Він увійшов. Як завжди — у чорному. Темний, владний, загрозливий. Очі холодні, жорсткі. Я побачила, як його погляд пройшовся по мені — мов сканував. І щось у мені стиснулося.

— Ти вже тут, — коротко кинув, скинувши піджак на спинку стільця.

— Так, — тихо відповіла я. — Я чекала.

Леван зупинився. Його очі звузились.

— Чекала? Навіщо?

Я набрала повітря, але голос тремтів.

— Нам потрібно поговорити. Я повинна тобі сказати дещо важливе…

— Якщо це  про дитину ...— його голос став металевим.

— Це не про дитину, — перервала я. — Це про мене. Про нас.

Я побачила, як в його очах спалахнула злість. Він повільно підійшов ближче. Я ледь не відсахнулась, але змусила себе сидіти рівно.

— Кажи.

— Я була в Батумі не лише на дівич-вечорі, — видихнула я. — Я… я зустріла людину. Я… Я зрадила тебе, Леване.

Тиша. В повітрі зависла така напруга, що здалося — ось-ось пролунає вибух. Його обличчя застигло. Потім різко сіпнулося. Очі — як лід.

— Що ти сказала? — його голос був тихий, але страшний. Наче перед бурею.

— Я більше не можу жити в цьому шлюбі. Я втомилася боятися. Я хочу розлучення, — сказала я вже твердо, майже з викликом.

Він підійшов ще ближче. Я відчула, як в мені все стиснулося. Леван схопив мене за підборіддя, змусив дивитись у його очі.

— Ти смієш приходити сюди… і таке мені казати? Після всього, що я тобі дав?

— Ти нічого мені не дав, крім страху, — прошепотіла я. — І я більше не твоя.

Між нами утворилась прірва. Його погляд палахкотів ненавистю. Але я стояла. Вперше — не як жінка, яка боїться. А як жінка, яка обрала себе.

— Якщо ти підеш, Софі… ти навіть не уявляєш, що я з тобою зроблю.

Я зустріла його погляд, не відвівши очей.

— Краще хай буде кінець… ніж все життя в неволі.

— Ти смієш приходити сюди і говорити мені таке?! — голос Левана знову зірвався на крик, грізний, мов грім.

Він стояв переді мною — високий, темний, розлючений. Його очі — дві холодні безодні. Я бачила, як по венах рук бігла напруга. Він ледве стримувався.Вперше я злякалася його.

— Хто він?! Як його звати?! Де ти була з ним?! — гарчав він, а я стояла, мов паралізована, але мовчала. Що більше я мовчала — то дужче його лють розпалювалась.

— Ти, покірна, тиха Софі… ти?!! — він зробив крок до мене, я відступила, та не встигла й рота розкрити, як його долоня з розмаху впала мені на обличчя.

Гострий біль пронизав щоку. Повітря вирвалося з грудей. Світ захитався. Я впала на холодну мармурову підлогу.

Темрява. Лише гул у вухах. Все зникло.

Амиран

Я прокинувся у тиші.

Сонце ледь ковзало крізь масивні вікна, заливаючи кімнату теплим світлом. Простір був порожнім. Ліжко — холодне з одного боку. Софі... її не було.

Я повільно сів, провів рукою по простирадлу, де ще вчора ввечері лежало її тіло, ніжне й тремтливе, віддане й водночас невловиме. На подушці — ледь вловимий запах її парфумів. Все всередині мене стиснулося.

Чому вона пішла?

Чому не залишила жодного слова?

У грудях було порожньо, наче з мене вийняли щось життєво важливе. Я ніколи не відчував такого. За всі роки, за всі успіхи, за всі втрати — ніщо не боліло так, як відсутність Софі.

Я підійшов до вікна, вдивляючись у море. Де ти зараз? Що ти відчуваєш? Чи шкодуєш?

Але глибоко всередині, я знав — це не кінець.
Її очі вчора говорили більше, ніж будь-які слова. Її руки тремтіли не від страху, а від тягаря рішень.
Її поцілунки були справжніми. Її душа — відкрита для мене хоча б на мить.

Я не дам цій миті зникнути.

Нехай вона належить іншому. Нехай у неї минуле, що ранить її. Але я... я вибираю її.

— Я знайду тебе, Софі… — прошепотів я у порожнечу, та вже знав, що це обіцянка самому собі.

Я більше не просто гість у її житті. Я частина її історії. І я зроблю все, щоб вона це відчула.