Розділ 14.Несподіванний вибір

Амиран повільно наблизився, його погляд був глибоким і ніжним, він більше не міг стримувати те, що накопичилося в його серці. Його губи торкнулися губ Софі — легкий, ніжний поцілунок, який розбудив у ній щось давно забуте.

Софі завмерла, її серце шалено билося, а розум метушився. Це був проступок — вона знала це. Але одночасно їй було добре, тепло і безпечно поруч із Амираном. Відчуття легкості і свободи, яких їй так не вистачало в останні роки.

Та водночас з’явилася гостра, гостра втома від почуття провини. Провини перед Леваном — чоловіком, який хоч і був жорстокий, але залишався її чоловіком. Перед обіцянками, перед сім’єю, перед самим собою.

Вона відсахнулася, дивлячись в очі Амирана:

— Це… це неправильно, — прошепотіла Софі, намагаючись приборкати бурю емоцій. — Я заміжня… І я не хочу робити боляче Левану.

Амиран глянув на неї з розумінням і сумом.

— Я знаю, — тихо сказав він. — Але іноді серце говорить голосніше за розум. Ми не можемо ігнорувати те, що відчуваємо.

Софі відчула, що стоїть на межі вибору — між безпечним, але холодним життям, і чимось невідомим, що манить і лякає одночасно.

Дзвінок Анни порушив тишу.

— Софі, ти де? Я так хвилююся, — чути було тривогу в голосі подруги.

— Все добре, Анно, — тихо відповіла Софі, намагаючись звучати впевнено. — Я скоро буду вдома.

Вона відклала телефон і дивилася у вікно авто, де Амиран тихо їхав нічним містом. Її думки були заплутані, серце — розірване між страхом і бажанням свободи.

Раптом машина зупинилася.

— Софі, — звернувся до неї Амиран, — хочу запросити тебе на каву. Я не можу відпустити тебе ....ти так важлива мені ....

— Я… — Софі заперечила, відчуваючи холодок тривоги. — Я заміжня.

— Розумію, — сказав він спокійно, — але іноді треба зупинитися і почути себе.

Вона глянула йому в очі і побачила там щирість і тепло, якого не було в її житті давно.

— Добре, — прошепотіла вона, — але тільки на короткий час.

Вона відчула, що цей вечір змінить її назавжди. По приїзду додому все буде інакше — і вона вже не зможе жити так, як раніше.

Вони зайшли до великого, затишного будинку Амирана. Світло ледь освітлювало кімнату, створюючи теплу атмосферу, що ніби огортала Софі невидимою ковдрою спокою.

Амиран підійшов до неї близько, його руки ніжно торкнулися її плечей. Його очі палають пристрастю і турботою водночас.

І раптом він нахилився, губи торкнулися її вуст у тривалому поцілунку. Спочатку Софі застигла — у ній змагалися страх і сумнів, адже вона знала, що зраджує Левана.

Вона боролася зі своїми почуттями, відштовхувала його руками, шепотіла собі, що це неправильно, що вона заміжня. Але пристрасть, що заполонила її серце, була сильнішою.

Її руки потягнулися до Амирана, губи відповіли на його поцілунок, і вони віддалися хвилині, яка могла змінити їхні життя назавжди.

В цю мить не існувало ні минулого, ні обов’язку — був лише пульсуючий потік почуттів, сповнений надії і тривоги одночасно.

Світло в кімнаті було приглушене, тіні танцювали на стінах, ніби живі свідки їхньої таємниці. Амиран наблизився, і в його очах палахкотіла ніжність, яку Софі відчула гостріше, ніж будь-коли раніше.

Його руки, теплі і впевнені, обережно огорнули її талію, наче боячись зламати тендітну крихкість, що заховалась у ній. Серце Софі шалено калатало, кожен вдих здавався занадто гучним у цій тиші.

Вона хотіла втекти — втекти від цієї забороненої близькості, від почуття провини, що вже гірчило на язиці. Але тіло відгукувалось на його дотики з неймовірною ніжністю і бажанням, які вона довго придушувала в собі.

Їхні губи зустрілися з трепетом і водночас з вибухом пристрасті, що стрімко плила через кожен дотик, кожен поцілунок. Руки Амирана досліджували її шкіру, ніби малюючи карти її найпотаємніших куточків.

Софі відчувала, як у ній прокидається нове життя — життя, про яке вона мовчала сама перед собою. Вона відпускала страхи, дозволяла собі бути вразливою, але водночас сильнішою, ніж будь-коли раніше.

Кожен дотик, кожен подих був немов обіцянкою, що ця ніч змінить все — але поки що, у цю мить, існували лише вони і їхній тихий, шалений світ.

Амиран

Я відчував, як серце б’ється шалено, наче намагається вирватися з грудей. Коли Софі наблизилась до мене, її тепло стало моїм притулком, а її тіло — мов магніт, що не давав відпустити.

Її очі, сповнені сумнівів і невимовної ніжності, дивились на мене, і я бачив у них біль, якого не могла вилікувати жодна сила, окрім любові. Я хотів бути тим, хто розіб’є всі кайдани, що тримали її в полоні.

Мої руки ковзали по її шкірі, пізнаючи кожен вигин, кожен дюйм, що здавався мені святим і недоторканим. В кожному дотику я намагався передати їй свою захисну силу і бажання берегти її.

Коли її губи торкнулися моїх, я відчув вибух пристрасті, якого не міг приглушити жоден розум. У цю мить забулися всі страхи, всі обов’язки і минулі болі — лишилися лише ми двоє, загублені в нескінченності цієї ночі.

Я бачив, як вона бореться зі своїми сумнівами, і це робило її ще ближчою і ще більш крихкою. Хоч я і відчував радість від кожної миті поруч, розумів — це початок великої бурі, яка змінить усе.

Але поки що я просто хотів бути з нею, доторкнутися до її душі, відчути, що ми живі, що у нас є шанс на щастя, навіть якщо світ навколо тоне в темряві.

Кожен подих Софі був для мене як ніжний шепіт, що розсіював усі мої сумніви і страхи. Вона здавалась такою тендітною, але в її очах палахкотіла невидима сила, яку я хотів розгадати і зберегти. Коли наші тіла злилися, я відчував, як між нами утворюється невидимий зв’язок — наче наші душі зустрілися після довгої розлуки.

Її тепло проникало у мене глибше, ніж будь-які слова могли передати. Я ніби чув її серце, що б’ється поруч із моїм, і це була найчистіша музика. В кожному русі, в кожному дотику відчував, як вона поступово віддається мені, розкривається, довіряє. Ця довіра — найцінніший скарб, який я міг отримати.