Розділ 13.Ніч. Батумі. Море.

 Клуб позаду стих, як і галас дівчат.
Анна з подругами розійшлися по кімнатах, але я… не могла заснути. Не хотіла.

Вже світало.І я вирішила трішки розвіятися.

— Я піду прогуляюсь, — сказала я тихо, і Анна лише кивнула, розуміючи все без слів.

Я вдягнула легкий кардиган, залишивши на собі ту ж саму червону сукню, в якій танцювала… з ним.

Вулички Батумі були освітлені м’яким жовтуватим світлом. Повітря — свіже, солонувате. Я йшла босоніж по теплому піску, в сторону моря.
Шум хвиль — єдине, що не брехало мені в цьому світі.

Я сіла на камінь біля води й заплющила очі.
Всередині був хаос. Порожнеча і біль. Розпач і щось нове… невідоме.

Я втомилася.
Втомилася бути зручною. Бути тінню. Бути мовчазною, гарною прикрасою на фоні чужого життя.

Три роки шлюбу з Леваном — три роки мовчання, страху, удаваної покори.
Мене видали заміж, як товар. Як обов’язок. Мене прикрасили коштовностями, але я лишалася в’язнем.

Він дарував усе, окрім волі.
Окрім права сказати “ні”.

Він хотів спадкоємця.
А я щодня ковтала таблетки, знаючи, що це моя єдина свобода.

І тепер… після одного погляду, після одного танцю — я думаю про іншого чоловіка.

Я не знаю, хто він. Але його очі… вони бачили мене. Не “дружину Левана”, не “покірну Софі”, не тіло, не обов’язок.
Мене.

Він був уважний, сильний. Він зупинив того п’яного, навіть не підвищуючи голосу.
Він запросив на танець, не вимагаючи нічого взамін.

Його дотик був… теплим. І чесним.

Але чому я думаю про нього, якщо я заміжня жінка?

Моє серце розривалося між страхом і надією.
Між “так не можна” і “можливо, я теж маю право”.

Я не повинна була танцювати. Не мала права. Але я зробила це. Бо в ту мить я відчула себе живою.

Це був не просто танець.
Це було пробудження.
Моє тіло згадало, що воно — не лише для обов’язку, а й для радості.
Моя душа згадала, що вона — не в'язень.

Я зловила себе на думці, що мені не хочеться повертатися додому.
Я боюсь Левана. Але більше — я боюсь повертатися до ролі, яку мені нав’язали.
До порожнечі.

Цей незнайомець із глибокими очима…
Його присутність щось змінила. Щось зрушилося в мені. Я не знаю, що буде далі.
Але я вперше не боюсь змін.

Я зітхнула глибоко, дивлячись, як місяць віддзеркалюється у хвилях.
А потім раптом усміхнулася. Ледь-ледь.
Бо вперше за довгий час у мені народжувалося бажання жити.

Я сиділа на березі ще довго, дивлячись, як хвилі змивають сліди на піску.

Мені здавалося, що все моє життя — це пісок. Тихий, мертвий.
Але ця ніч… ця ніч вперше розбурхала воду.

І, здається, імені того, хто приніс бурю, я ще не знаю.

Ранок настав в Батумі, і набережна була вкрита м’яким світлом ліхтарів. Повітря було прохолодним і солоним від моря, а легкий вітер колихав пальми і шепотів між каменями.

Амиран їхав повз, його авто ковзало вздовж узбережжя, думки все ще крутилися навколо тієї загадкової жінки у червоній сукні. Він не міг викинути з голови її образ, її очі, повні болю і таємниці.

Раптом він побачив її — Софі — стояла на самому краю набережної, дивлячись у морську далечінь. Її силует на тлі ранкового сяйва здавався майже нереальним.

Щось всередині Амирана стиснулося, і він не зміг проїхати повз. Автомобіль зупинився. Він вийшов і повільно підійшов до неї, відчуваючи, як кожен крок наповнюється важливістю.

— Софі? — голос у нього був тихим, але впевненим.

Вона здригнулася, повернувши голову, і їхні погляди зустрілися.

— Так, це я, — сказала вона, ніби вражена, але без страху.

— Якщо ми бачимося знову, — промовив Амиран, — значить, це не випадковість. Це доля.

Вони стояли поруч, мовчки слухаючи шум моря і відчуваючи, що цей момент змінить їхні життя назавжди.

Софі стояла мовчки, не вірячи своїм очам. Серце билося шалено, а розум кружляв від несподіванки. Вона хотіла запитати: «Як? Чому? Чи це не сон?» — але слова не виходили.

— Я… я не очікувала тебе тут побачити, — нарешті прошепотіла вона. — Це… несподівано.

Амиран усміхнувся — справжньою, теплою усмішкою, якої Софі не бачила раніше.

— І для мене це несподіванка, — сказав він. — Але тепер я розумію: інколи доля дає нам другий шанс.

Вони повільно почали йти уздовж набережної, в такт шуму хвиль і світлу ліхтарів. У повітрі висіла ніжність і нова надія.

— Ти була такою далекою… Я дивився на тебе весь вечір на тому прийомі, — зізнався Амиран. — Не міг відвести очей. Мене щось тягнуло до тебе, хоча я не знав, хто ти.

Софі глибоко вдихнула, дивлячись у море.

— Це був ти.....Там ,на прийомі....Я теж не розумію, чому відчуваю цю близькість… — тихо сказала вона. — Мені боляче. Я живу у світі, де мене не розуміють і не чують.

— Я хочу бути тим, хто почує, — прошепотів Амиран, не відводячи погляду. — Тим, хто підтримає. Ти не мусиш бути одна.

Їхні руки випадково торкнулися, і в цей момент обом здалося, що час зупинився.

— Я не хочу тебе відпускати, — сказала Софі, відчуваючи, як в її грудях розгорається вогонь, про який вона давно забула.

— І я теж, — відповів Амиран. — Ми зустрілися не випадково. Це початок чогось важливого.

Вони стояли поруч, мовчки приймаючи цей неочікуваний дар — можливість почати все знову, але вже на своїх умовах.