Розділ 12. Танго у темряві

від імені Софі

Я помітила його ще за кілька хвилин до того, як усе сталося.
П’яний. У дорогому костюмі. З тією огидною впевненістю у власній безкарності, яку мають лише багаті чоловіки з порожнечею в душі.

— Красуне, ти що, одна сьогодні? — його голос змусив мене здригнутись.
— Вибачте, я з подругами. — Я ввічливо, але твердо зробила крок назад.

Він не зупинився.
Навпаки, ще ближче підійшов, нахилившись до мого вуха:
— Та не будь скучною. Я можу тобі зробити... дуже добре.

Його рука торкнулась моєї талії.
Серце стислося в грудях. Я розгубилася. В клубі було шумно, Анна танцювала трохи далі. Я наче застрягла, не могла ні крикнути, ні втекти.

Але раптом — усе обірвалося.
Чоловік, що мене чіпав, різко відскочив, наче від удару.

Переді мною стояв він.
Темна фігура, знайомий силует. Холодні, різкі риси обличчя. Гострі очі, в яких вогонь і лід перепліталися в ідеальній симетрії.

— Вибачся. — Його голос був тихим, але таким, що пробирав до кісток.

— Амиран… я… не знав… — чоловік мимрив, зіщулюючись. — Не впізнав, чесно.

— Вийди. — Амиран кинув коротко. — І забудь, що був тут сьогодні.

Той поспішно зник, залишивши після себе запах алкоголю й мерзоту.

Я стояла, тримаючи себе за руку, тремтячи.

— З вами все гаразд? — запитав Амиран, вже м’якше.

Я кивнула. Але не могла відвести погляду.
Це були ті самі очі. Той самий чоловік з вечора в Батумі.
Його постать була надто знайомою, голос — надто теплим. Щось у мені закололо.

— Ви… Дякую вам — я почала, але не знала, що саме спитати.

— З вами все добре?
— Це…Так,дякую ,вже все добре — я ковтнула повітря. Серце билося гучно.

Він простягнув руку.

— Мене звати-Амиран.Потанцюйте зі мною. Просто один танець. Я не збираюсь вас ображати. Просто… дозвольте.

Мені слід було відмовити. Я — заміжня. Я — дружина Левана Мегрелі.
Але моя душа ніби шепотіла: «Це не зрада. Це дихання. Це перший ковток повітря за довгий час.»

— Я -Софі.Просто один танець. — прошепотіла я і вклала свою долоню в його.

Музика змінилась. Повільна, чуттєва, майже нерухома.
Ми танцювали. Мовчки.
Очі в очі.
Душа в душу.

Я не знала, хто він. Але у його дотику була турбота. У його русі — повага.
І я…
Я більше не тремтіла.

Його рука була теплою.
Впевненою, але не жорсткою. Не схожою на дотики, до яких я звикла.
Танцюючи з ним, я раптом відчула, що більше не мушу напружувати тіло, не мушу чекати, коли хтось стисне моє зап’ястя чи виведе мене з рівноваги словом.

Ми рухались повільно. Музика здавалася віддаленою, ніби грала десь у паралельній реальності.
Його погляд був прикований до мого — глибокий, мовчазний, з питанням, якого я ще не знала, як почути.

— Ви дивитесь на мене так… ніби бачите щось знайоме.

— Можливо, я вас знав у іншому житті. — відповідає він. — Або просто занадто довго шукав.

Софі відчуває, як її серце трохи стискається — не від страху, а від чогось нового.

— І що, ви часто ось так знайомитесь?

— Ні. Вперше я підійшов до когось, бо не міг не підійти. Ви — наче спокій після бурі.

— Я не така спокійна, як здаюся.

— І я не такий правильний, як виглядаю.

— Але в цьому є щось хороше, правда?

— Чому саме ти? — ніби питали його очі.
— Чому саме ти? — кричало моє серце у відповідь.

Це було божевіллям. Я — чужа дружина. Він — незнайомець, чиє ім’я я щойно почула.
Але з кожним кроком наші тіла наче пам’ятали одне одного.
Я не могла пояснити, чому мені з ним було безпечно.
Чому поруч із ним моє тіло не стискалось у холодну грудку страху.
Чому мої долоні не пітніли від нервів, а серце — не тремтіло від жаху, як зазвичай, коли Леван дивився на мене з холодною зневагою.

Цей чоловік мовчав — але його мовчання було голоснішим за всі слова.

(від імені Амирана)

Вона була як пісня, яку ти ніколи не чув, але яка розриває тебе зсередини.
Її очі — сумні, витончені, такі глибокі, що я відчував, як потопаю.
Але я не хотів рятуватись.

Танцюючи з нею, я відчував щось, що не мав права відчувати.
Це не було хтивістю.
Це не було просто захопленням красивою жінкою.

Це була тяга. Як магніт. Як знак. Як іскра, що спалахує не від дотику, а від самої присутності.

Моє серце гупало, наче я не дорослий чоловік, а юнак, який вперше торкається чогось справжнього.
Справжньої жінки. Справжнього болю в її очах. Справжнього бажання — бути не річчю, не красивим ланцюжком на чужій шиї, а собою.

Мені хотілося забрати її звідси.
Поставити в машину. Повезти подалі.
Сказати: "Я не знаю, хто ти, але я не відпущу тебе назад у холод".

Але я мовчав.

І вона мовчала.

Та між нами було все.

Після танцю

(від імені Софі)

— Дякую за танець, Софі, — його голос був глибоким, оксамитовим, і щось у ньому залишалося невимовним.

Я ледь посміхнулась і кивнула, відводячи погляд. Мене мучив сором… але не за танець, а за те, що він викликав у мені.

Щойно я зробила кілька кроків, як задзвонив телефон.
На екрані — ім’я, яке все руйнувало.

ЛЕВАН

Я відповіла.

— Ти де, чорт забирай? — його голос був крижаним і напідпитку.
— З Анною на дівич -вечорі.Я ж казала тобі…
— Тобі що, важко відповідати одразу?! Чорт... як я міг тебе пустити одну... Я сам.... Потрібно було охорону з тобою послати...

Він не кричав, але в кожному слові бриніла лють і ревнощі.
Мене охопила паніка. Усе тепло, яке залишилося після танцю, випарувалось.

— Я з дівчатами, — відповіла я тихо. — Нічого такого немає.
— Повертайся вранці. І не роби дурниць.

Зв'язок обірвався.

Я стояла кілька секунд мовчки. Серце калатало. Не від страху — від якогось болючого конфлікту в мені самій.
Мені стало так прикро. Наче він знову затягнув на мені невидимі кайдани.