Розділ 11. Її тінь у світлі прожектора

Розповідь ведеться від Амирана

Цей день був успішним. Ми закрили великий контракт із турецькими партнерами — угода, над якою я працював майже рік. Я запропонував хлопцям зібратись у клубі — розслабитись, відзначити. Та й куди ще? Це ж мій клуб. «Aurora» давно став місцем, де вершились справи, руйнувались шлюби, народжувались ідеї.

Ми сіли в окрему кабінку, офіціанти носили найкраще вино, кухарі змагались, хто готуватиме для нас.
Я ж сидів, крутячи келих із червоним вином. Не міг відірватися від думок.
Від неї.

— А ти все ще думаєш про ту жінку з прийому? — посміхнувся Вано, мій найкращий друг і правий кулак у бізнесі. — Дурень. Її обличчя навіть не бачили толком.

— Я бачив. І я б упізнав її серед тисячі, — пробурмотів я.

— А якщо вона привид?

Я не відповів. Просто ковтнув вина.

— Ходімо трохи в зал, глянемо, як народ танцює. Може, розвієшся.

Я погодився. У залі панував шум, музика — улюблений хаос. Світло змішувалося з тінями, танці з пристрастю, голоси — з удаваною свободою.

І раптом...
Я побачив її.

Ту саму.
Жінку в червоній сукні. Ту, що була поряд з Леваном Мегрелі того вечора.
Мені перехопило подих.

Вона сміялась, її очі світилися, губи розквітали в посмішці. Її рухи були легкими, мовби не торкались землі.
Серед усіх — вона.
Єдина.

— Вано… це вона, — прошепотів я. — Це вона.

— Ти впевнений?

Я не відповів. Бо відчував.
Це була вона. Але щось не вкладалося в голові.

Що вона робить тут? Одна? Без Левана?

Я стояв, немов прибитий до підлоги. І не міг відвести погляду. Як і минулого разу.

Я не зводив з неї очей.
Софі.

Вона була така жінка, яку не можна не помітити. Не тому, що кричить чи намагається сподобатися. А навпаки — її тиха краса била сильніше, ніж будь-який показний блиск.

Її посмішка була щирою, але щось у ній все ж зраджувало душевний біль. Вона сміялася з подругами, кружляла в танці, та я бачив: у її серці — втома.
Глибока, мов Чорне море вночі.

Я стояв у темному кутку, схований, непомітний. І все, чого хотілося — підійти. Сказати щось. Хоч слово. Хоч подивитися в очі зблизька, аби переконатись: вона — не примара. Вона реальна.

Та я залишився на місці.
Бо відчував: ще не час.

Я не міг дозволити собі зробити помилку.
Особливо з жінкою, яка, очевидно, була дружиною Левана Мегрелі.

— Амиран, — Вано обережно поклав руку на плече. — Все добре?

Я кивнув. Але насправді…
Ні, не було.

Бо я не міг збагнути: що вона — така жива, така справжня — робить у клітці з тим чоловіком.
Що змусило її бути з ним?

Я бачив, як вона обернулась. Неначе відчула. Погляд пройшов по залу — тривожний, ледь помітний. Її очі пройшлись поруч із мною. Я встиг пригнутися трохи в тіні.

І в ту мить зрозумів: вона теж мене пам’ятає.
Вона теж щось відчула тоді на прийомі.

Вечір минав, а я стояв мовчки.
І дивився, як танцює моя несподівана мрія.
Жінка, яка не мала належати мені. Але вже пульсувала у моїй крові.