Розділ 8. Запах солі на вітрі

Розповідь від Софі

Після повернення з Батумі пройшло вже кілька днів. Але той погляд… ні, я не вигадала його. Я пам’ятаю, як він пронизував мене крізь натовп. Ніби хтось дивився не на моє тіло, не на сукню, а — в середину. В душу.

Я часто ловила себе на тому, що стою біля вікна й думаю: хто це був? Чому я відчула себе поміченою вперше за довгий час?

Але потім двері грюкали, і я поверталась у реальність. До чоловіка, який не розумів мене.

— Ти знову мовчиш? — сказав Леван, проходячи повз мене, як повз порожнє місце. — Може, вже досить цих демонстрацій?

Я мовчала.

— Слухай, або ти приходиш до тями, або я зроблю по-своєму. Ти моя дружина. Поводься відповідно.

Його слова не ранили — я давно втратила здатність відчувати біль від його голосу. Це стало просто звуком. Як грім — гучний, але далекий.

Того дня задзвонив телефон.
Анна.

— Софі! Нарешті! — її голос був мов свіжий вітер. — Чому ти зникла після вечора? Я не встигла поговорити з тобою як слід!

— Вибач. Все якось... — я не закінчила.

— Все як завжди, так? — зітхнула вона. — Ти мені не подобаєшся така, Софі. Холодна. Відрізана.

— Я просто... втомилася.

— Тоді слухай. Бердо зробив мені пропозицію і я запрошую тебе до себе на дівич-вечір. На пару днів. Свіже повітря, море, розмови. Ти маєш вирватись хоч трохи!

Я замовкла.

— Я не можу. Мені потрібно... відпроситися.

— Що? Софі, ти ж не дитина. Ти — жінка. Чому ти питаєш дозволу, щоб просто подихати повітрям?

Її слова були болючими. Бо правдивими.

— Я спробую, — відповіла тихо.

Анна видихнула.

— Я чекатиму тебе. І якщо не приїдеш — я сама приїду за тобою. Зі скалкою в руках.

Ми засміялись — уперше за довгий час я відчула, що живу. Хоч трохи.

Після розмови з Анною я довго сиділа на підлозі в гардеробній. Просто сиділа, обійнявши коліна. Дивилась на шухляди, повні дизайнерських суконь, і думала, як мало речей у цьому домі насправді належать мені.

Але я знала — щоб поїхати, мені потрібно говорити з Леваном.

Він повернувся пізно, як завжди, після чергової зустрічі.
Сів на диван. Склав руки. Читав газету , і я знала — у нього в голові лише свої думки.

Я підійшла обережно.

— Леване, — м’яко. Спокійно. — Можна з тобою поговорити?

Він не глянув на мене одразу. Але я вже звикла.

— Говори.

— Мені подзвонила Анна... Подруга з Батумі. Ти маєш її пам'ятати.Вона запросила мене приїхати на кілька днів. На дівич-вечір.

— Я проти.

Він не підвищив голосу. Просто — твердо.

— Це все? — додав він, повертаючи голову до телевізора.

Мені захотілося знову замовкнути. Проковтнути. Прийняти.

Але щось у мені стиснулося в кулак.

— Будь ласка, — сказала я. — Це ненадовго. Просто... я давно не була ніде. Я нічого не прошу для себе. Ніколи. Але цього разу — прошу.

Мовчанка.
Я чекала.

Він дивився перед собою. Потім повільно зітхнув.

— Один день. Максимум два. Не більше. 

Я не вірила своїм вухам.

— Дякую. — Я видихнула, ніби з мене зняли бетонну плиту. І, сама не розуміючи чому, нахилилася й легенько поцілувала його в щоку. — Дякую.

Він кивнув. Мовчки.

Я вийшла з кімнати. І тільки за дверима дозволила собі посміхнутися. Це був не вирок, не свобода — але це був мій перший крок за межі клітки.

Я почала збиратись того ж вечора. Вибрала прості, але елегантні речі. Упакувала найнеобхідніше. І ту червону сукню, в якій я була на прийомі. Не знаю, навіщо — просто так.

Коли валіза була готова, я зупинилась біля дзеркала.
— Ти їдеш, — прошепотіла собі. — На два дні. Але цього достатньо, щоб змінити щось. Щоб почати.

Я не знала, що чекає мене в Батумі. Але десь глибоко — щось прокидалося. Жива частинка мене, яку я майже втратила.