Розділ 6. Стан тиші

Наступного ранку я не прокинулась — я просто відкрила очі. Сон давно перестав бути втечею. Я лежала, не рухаючись, дивлячись на білі лінії стелі, й не відчувала нічого.

Мене не боліло тіло. Мене боліла порожнеча всередині.

Я повільно підвелась, одягнула шовковий халат, зібрала волосся у низький пучок. У дзеркалі була жінка, яку я майже не впізнавала. Погляд — мертвий. Шкіра — бліда. Вуста стиснуті в лінію.

Я вийшла до сніданку, не мовивши ані слова. Леван сидів за столом у телефоні, пив каву, жуючи тост. Не глянув на мене одразу, лише коли я мовчки сіла навпроти.

— Що з тобою знову? — кинув він, навіть не піднімаючи брови.

Я мовчала.

— Софі, я питаю. Ти хочеш зі мною розмовляти чи перетворитись на стіну?

Мовчання.

— Слухай, мені це набридає. Я не можу щоразу тебе витягати з цього стану. Я втомився. Всі втомилися.

Я дивилась на нього й навіть не кліпала. Його слова не ранили — просто більше нічого не залишилось, що можна було б поранити.

— Може, тобі потрібен психіатр? — сказав різко. — Чи поїдь до батьків. Виспися. Розвійся. Бо ти нестерпна останнім часом.

Ці слова мали мене зачепити. Але я відчула лише глухе зітхання десь у грудях.

Я тихо підвелась, забрала чашку кави й пішла до вікна. Він щось ще сказав — гнівно, незадоволено — але я вже не слухала.

Я була в собі. У своїй темряві. І водночас — у дивному передчутті, що ось-ось щось зміниться. Щось або зламається… або народиться нове.