Розділ 5. Погляд, який обпалює

Я стояла біля високого вікна конференц-залу, де дзвеніли келихи, а музика змішувалася з багатомовним гулом розмов. Море за склом було темне, злегка освітлене вогниками набережної. Я вдивлялась у хвилі, ніби намагалася втекти очима в глибину, де мене не знайдуть.

Та раптом щось змінилося.

Я не одразу зрозуміла — це було ледве вловиме, як дотик повітря. Відчуття, що хтось дивиться на мене. Але не просто дивиться — бачить. Пронизує поглядом так, ніби зчитує мене зсередини.

Я повільно обернулася. Зал був заповнений людьми. Кожен сміявся, пив, щось обговорював. Леван знову розмовляв із якоюсь жінкою, не зважаючи на те, де я. Його голос звучав гучніше, ніж потрібно. Мені було байдуже.

Але погляд… Я все ще відчувала його.

Я повільно пройшлася вздовж столів, ніби шукаючи когось знайомого, але ні — всі обличчя були чужими. Жодне з них не мало того виразу, який я очікувала побачити. І все ж — відчуття залишалося.

Серце ледь помітно стиснулося, і я зненацька зрозуміла: я жива. Я досі відчуваю. Хоч трохи. Хоч щось.

Я присіла за один зі столиків біля краю залу й узяла келих, щоб приховати хвилювання, яке незрозуміло звідки виникло.

"Хто ти?.." — подумки промовила я. Це могло бути уявлення. Гра підсвідомості. Але це відчуття було надто чітким.

У натовпі щось рухалося, змінювалося. Я краєм ока помітила чоловіка у темному костюмі. Він стояв обабіч, на відстані, ніби спостерігав за всім із тіні. Високий, з темним волоссям. Його обличчя я не бачила. Він не рухався до мене, не звертався — просто був.

Я відчула, як шкірою пробіг мурашок рій.

Можливо, я просто втомилася. Можливо, уся ця напруга, ця гра в «щасливу пару» виснажила мою голову. Але мені хотілося вірити, що я справді щось відчула. Щось інше. Не страх. Не тиск.

Просто погляд. Справжній.

Коли ми поверталися до готелю, я сиділа поруч із Леваном у чорному броньованому «Range Rover». Його телефон не замовкав — дзвінки, повідомлення, переговори, все те саме. Він щось комусь наказував, ніби весь світ належав йому. І я — теж.

Я дивилася у вікно, бачила лише вогні міста, розмиті краплями на склі. Вухо ловило кожен звук, але все зливалося в білий шум. У голові було лише одне — погляд.

Той самий, незрозумілий, глибокий. Я намагалася викинути його з пам’яті, але він вкоренився десь у мені. Його тиша була голоснішою за Леванову балаканину.

Я не знала, чи той чоловік був реальний. Можливо, моя свідомість створила його, щоб хоч якось пробудити мене. Але щось у мені змінилося.

Тієї ночі, коли ми повернулися в номер, Леван вимкнув телефон, відкрив міні-бар, налив собі віскі й почав безцільно блукати кімнатою.

— Завтра рано встаємо. Буде зустріч із турками, — кинув.

Я кивнула, не дивлячись на нього. Він підозріло наблизився.

— Що з тобою? — його голос був спокійним, але очі — колючі. — Ти мовчала весь вечір, навіть не заздрила. Тобі все одно?

Я мовчала. Так, мені все одно. Але не так, як він думає.

— Відповідай, — уже більш різко.

— Я втомилась, — сказала я спокійно, вперше не виправдовуючись.

— Втомилась? Від чого? В тебе є все! — він кинув келих на стіл так, що віскі хлюпнуло на мармурову поверхню. — Ти носиш прикраси, яких інші в житті не побачать! А ти втомилась?

Я підняла очі. Вперше за довгий час подивилась прямо в його. Не зі страхом. А з порожнечею.

— Так.

Леван не очікував цього. На мить він знітився, але одразу зібрався.

— Ти мені ще народиш дитину, Софі. Хочеш чи ні. Я не триматиму поруч безплідну жінку, — його голос знову став холодним, як лезо.

Я не відповіла. Просто відійшла до вікна. Зняла сережки. Зняла каблучку. Зняла всі ті символи його щедрості, які тільки тиснули мені на шкіру.

А за вікном… хтось стояв на балконі навпроти. Силует, ледь помітний у тіні. Чи здалося мені?

Я моргнула — і його не було.

Але серце чомусь знову почало битися швидше.

Ніч у Батумі була задушливою. У номері пахло дорогим парфумом, алкоголем і розчаруванням.

Я щойно вийшла з душу. Волосся ще вологе, шкіра — прохолодна. Хотілось тільки лягти й нарешті втекти у сон, де мене не існує. Я одягнула легкий халат, який ледве торкався колін, і сіла на ліжко, опустивши погляд у підлогу.

Двері ванної відкрилися. Леван зайшов, витираючи руки рушником. Його кроки були важкими, впевненими — він ішов до мене, як власник, як господар, як завжди.

— Не думай, що твоя тиша щось означає, — його голос був низьким, втомленим, але напруженим. — Мовчання — це не дозвіл на байдужість.

Я не відповідала.

Він сів поруч. Його рука лягла мені на коліно, сильна, велика, холодна.

— Я хочу тебе, — сказав тихо. Не ніжно. Не з любов’ю. Просто констатація факту.

Я не поворухнулась. Просто дихала.

— Софі, — вже голосніше. — Не змушуй мене силою ламати те, що вже і так належить мені.

Він зірвав з мене халат одним різким рухом. Я не закричала. Не зупинила. Просто застигла.

Моє тіло — його. Мій голос — загублений. Моя воля — стерта.

Коли він жорстко схилив мене до ліжка, я заплющила очі.

Я не була тут. Я перенеслася кудись далеко. На узлісся дитинства, де я бігала босоніж, де ще жила мрія про справжнє кохання. Де я ще вірила в себе.

Він рухався, вимагав, стискав, вивільняв свою лють через моє тіло, а я лежала, як тінь себе самої. Без спротиву. Без почуттів.

Я не плакала.

Навіть сльози залишили мене.

Коли все скінчилося, він підвівся, пішов у ванну. А я залишилась лежати, дивлячись у стелю, в якій не було нічого, крім тиші.

Там, у собі, я щось втратила остаточно. Щось важливе. І відчула, як на місці цієї втрати народжується… порожнеча. Але десь глибоко — щось ще тліло. Маленьке, тепле. Можливо, надія. А, можливо, гнів.