Розділ 3. Режим тиші

Наступного ранку, як завжди, я прокинулась раніше за всіх. Ще до того, як перші сонячні промені торкнулись кованих поручнів на балконі. Я не потребувала будильника — внутрішній страх був кращим за будь-який сигнал.

Поки весь дім спав, я тихо вийшла на кухню. Там вже метушилася прислуга — дві дівчини в однаковій уніформі готували сніданок, одна з них нервово зиркала на годинник. Коли я ввійшла, обидві мовчки вклонилися.

— Кава без цукру для пана Левана, — нагадала я, і вони відразу кивнули.

Я все знала напам’ять: що він їсть, коли він прокидається, як повинен бути розкладений його одяг. Це був не шлюб, а постійна підготовка до інспекції. Кожен день.

Усе мало бути ідеальним. Інакше буде вибух.

Після сніданку ми з ним не розмовляли. Леван читав газету, я сиділа навпроти, обережно перемішуючи свій йогурт, який так і залишився недоторканим. Він не дивився на мене — але я відчувала його тиск шкірою.

— Я поговорю з лікарем, — раптом сказав він, не відриваючи погляду від сторінки. — Ми зробимо обстеження ще раз. Може, в тебе щось приховане.

Я втупилась у свою чашку.

— Софі. Ти чула?

— Так, — ледве прошепотіла я.

— Я не жартую. У мене немає часу чекати ще три роки. Я хочу сина.

Я кивнула. Без емоцій. Як завжди. Йому не потрібні мої почуття. Лише слухняність.

Після сніданку я повернулась у спальню. Прийняла душ. Одягла одну з тих суконь, які він сам вибирав для мене — вузьку, стримано елегантну, таку, щоб бути «гідною дружиною Левана Мегрелі». Потім зробила зачіску, макіяж — не для себе. Для нього. Для статусу.

Коли я вийшла на подвір’я, охорона вже чекала. Один із них мовчки відкрив мені двері до авто.

— Пані Софі, сьогодні косметолог о 13:00, — нагадав водій. — Потім зустріч із кравчинею.

Я кивнула. У мене був розпланований день, як у політика. Але насправді я ні на що не мала права — лише бути. Виглядати. Показувати, що все добре.

У торговому центрі на мене всі дивилися — бо я виглядала, як мрія. Але ніхто не бачив, як мені дихається під цією дорогою сукнею. Як хочеться зняти туфлі, стерти макіяж, заснути і не прокидатися.

Коли я поверталась додому, біля воріт стояла вантажна машина. Чоловіки заносили у двір нові меблі — Леван вирішив оновити вітальню. Не запитуючи мене. Я — лише частина інтер’єру.

Увечері я знову чекала його. Він прийшов пізно. Злий.

— Де вечеря? — кинув через плече.

— Все готово, — прошепотіла я.

Він вечеряв мовчки. А потім сказав, не дивлячись:

— У неділю ми їдемо до Батумі. Там буде ділова зустріч. Ти маєш бути зі мною. І виглядати достойно.

Я кивнула.

Увесь вечір я просиділа біля вікна у своїй кімнаті. Я не плакала. Навіть сльози здавалися забороненими.

Я просто жила — як меблі, як дорогий предмет. Тиха. Зручна. Корисна.