Розділ 2. Моє мовчання

"Ніхто не запитав, чого хочу я. Усі тільки вирішували — що буде краще."

У будинку стало тихо. Всі розійшлися. Леван зачинився у своєму кабінеті, а я сиділа в кімнаті, де ще залишився запах парфумів його матері, важкий і задушливий. Я сиділа в тиші, обійнявши себе руками, ніби це могло зігріти.

І раптом всередині піднялася хвиля спогадів. Вона накотила так раптово, що я не встигла їй опиратись.

Мене видали заміж, коли мені було дев’ятнадцять. Мама плакала, коли вперше побачила Левана — не від радості, ні. Вона просто знала, що так має бути. Ми були бідні. У нас не було нічого, крім боргів.

— Ти будеш жити, як королева, — казала вона мені, гладячи мої руки. — Він багатий, впливовий. У тебе буде все.

Усе. Але не я сама.

Я не хотіла цього шлюбу. Я просила, плакала, благала батька, та він лише мовчав, дивлячись повз мене. Рішення вже було прийняте. Моя доля вирішилась без мого голосу.

Леван був різкий з першого дня. У ньому не було ніжності. Але він дарував мені усе — прикраси, сукні, машини. Я жила в розкоші, про яку інші могли лише мріяти.

Та в цьому блиску я почувалася, як пташка в золотій клітці.

Він казав, що любить мене. Так, по-своєму. Жорстоко, але щиро. Він дивився на мене, наче я його власність. Його здобич. Його трофей.

Але я його не любила. Ніколи.

Я мріяла про іншого чоловіка. Не з обкладинки журналу. А того, хто дивиться в очі, коли ти говориш. Хто бере тебе за руку, коли болить. Я мріяла про просте щастя. Не про охорону і діаманти, а про спокій і дотик.

Леван же хотів одне — дитину.

Він говорив про спадкоємця з першого року шлюбу. Постійно. Говорив, коли купував мені нові сережки, коли ми вечеряли в дорогому ресторані, коли ми мовчали за сніданком. Його кохання мало умови.

Я ж… я ще не була готова. Я боялась, що дитина навіки прив’яже мене до цього життя. До нього.

Тому я… пила таблетки.

Три роки. Щоранку, щоночі — та сама маленька пігулка. Мій особистий протест. Моя єдина свобода.

Ніхто про це не знає. Ніхто ніколи не дізнається. Це моє мовчазне «ні».

Але тепер мені здається, що я вже не витримую. В мені все ламається. Я розбита. Я одна в цьому домі, де мене ніби багато, але насправді — немає зовсім.